«Війна та віра»: де був Бог, коли катували людей у Бучі та Ізюмі?

Читай також

  • Три запитання до себе, коли огортає тривога
  • 4 символи, які допоможуть зрозуміти Різдво
  • А ти все життя довбав собі молотком по пальцях, замість того, щоби любити…
        • «Війна та віра»: де був Бог, коли катували людей у Бучі та Ізюмі?

          «Війна та віра» ― один із перших дискусійних майданчиків першого дня цьогорічного «Вітру На-Дії». Під час обговорення Падре Серж – монах-редемпторист, священник, блогер, зараз вивчає церковні комунікації в університеті Святого Хреста в Римі, отець Ivan Hnatiuk – священник, який має більше як 240 тисяч підписників в Інстаграмі та сестра Klymentia Lukiv із Згромадження святого Йосафата, координаторка проєкту Католицизм в Україні під модерацією Nadiyka Gerbish – української письменниці, перекладачки, колумністки, ведуча Подкаст: Слово на перетині, директорки з міжнародних літературних прав Riggins Rights Management, книжкової продюсерки («Подолати минуле: глобальна історія України» професора Ярослава Грицака, навігатор «Світові війни» для видавництва «Портал») ділилися думками про наболіле.

          Де був Бог, коли катували людей у Бучі та Ізюмі?

          Падре Серж:

          Від початку війни багато людей переживали відчуття богопокинутості. Для мене всі ці дні знаком цього етапу життя було розп’яття Ісуса Христа. Християнська віра, можливо, була комусь такою, що ти платиш Богові своїм часом, молитвами, а Він дає тобі щось навзаєм. Це не історія про християнство. Та християнство ― це зв’язок з Ісусом Христом, ми знаємо історії апостолів, мучеників нашої Церкви. Це також і наша історія ― історія мучеництва.

          Звичайно що ми хочемо жити в світі добра, бо окликані до такого життя. Та поки ми живемо в світі до другого приходу Ісуса Христа, тож тут  часто має силу гріх. Де був Бог, коли страждали люди? Він теж страждав. Я від початку війни взяв у руки хрест і розумів, що прийшов час страждати.

          Багато людей засумнівалися у своїй вірі. Чи були у вашому житті моменти сумніву?

          Сестра Климентія:

          Я думала над розумінням сутності віри. Запитаймо себе, що для вас є вірою? Коли почалася війна, я зрозуміла, що потребую глибше зрозуміти свою віру. Я розгорнула Катехизм, де зазначено, що віра ― це беззастережне прийняття за правду того, що Бог нам об’явив. І почала щодня глибше пізнавати свою віру. І сьогодні для мене особливою молитвою є «Символ віри». Вірити в Бога ― це занадто мало. Треба розуміти свою віру в Бога, в Ісуса Христа, в Святого Духа, в святу католицьку Церкву. Треба ставити собі питання, чи я добре це розумію. Чи приймаю цю істину. Чи вірю, що Ісус помер за мене на хресті. Я читаю Святе Письмо, щоб глибше вірити. Тоді моє життя має сенс.

          Сьогодні коли молилася, думала над питанням: де був Бог, коли люди страждали? Відчула, коли чую такі новини ― про вбивства, катування, смерті ― потрібно звертатися до Бога, щоб допоміг перейти через це.

          Важливо бути з Богом, коли переживаємо бурі. Це теж перевірка, чи мій дім на камені, чи потрібно глибше ввійти у віру.

          Як можемо пригорнутися до Бога? Де зараз Церква під час війни?

          Отець Іван Гнатюк:

          Ми багато будуємо церков, але маємо розуміти, що Церква ― це спільнота людей. І зараз, коли ми в онлайні об’єднувалися в молитві навіть 60 тисяч осіб, то розуміли, що ми,  люди, шукаємо Бога всюди. І те, що церква ― це не кам’яні мури, а кожна людина, яка формує своїм серцем Христову велич.

          Христос помер за нас не просто один раз, а щоразу. Коли ми цього потребуємо.

          Чи молитви достатньо?

          Церква допомагає всіма можливими способами. Це не місце задля місця, а місце, щоб будувати людину. Нині наша Церква стають на захисті. Добрим свідченням цього є те, що багато наших священників пішли капеланами на фронт.

          Мабуть, ця війна зруйнувала так багато, щоб ми побудувати заново. Думаю, що саме тепер маємо замислитися: що робили не так, що Бог допустив це.

          Маємо час, щоб заново переосмислити значимість Церкви для кожної людина. Це те, що дає можливість нам жити. Адже людина без Бога ― не живе. Тому Церква нині заново будує Україну, повертаючи людей до Бога.

          Падре Серж:

          Ключовим для нас усіх сьогодні має бути питання: як залишитися людиною в цій війні. Не закритися на своїх потребах, а допомагати і самому навчитися приймати допомогу.

          Отець Іван Гнатюк:

          Маємо пам’ятати, що коли Господь вознісся, то не залишив людей напризволяще. Повинні розуміти, що Бог керує, провадить людину. Тому маємо віддаватися на Його провидіння.

          Сестра Климентія Луків:

          В Бога нема інших рук і ніг, аніж наші…

          Маємо подбати спершу про себе, а тоді допомагати іншим, щоб не наша допомога була ефективна. Тоді ми зможемо побачити наші таланти.

          Перші дні війни мені було дуже складно в монастирі. На другий тиждень ми ліпили вареники. Кожен із нас долучався тим, чим міг. Важливо єднатися з богом у святій Літургії, в Таїнстві Сповіді та Євхаристії. Тоді можемо робити те, що потрібно.є

          Як любити своїх ворогів?

          Сестра Климентія:

          Це складне питання. Та перш за все ми маємо про свої почуття казати Богові. Говорити: «Боже, я їх ненавиджу…» Можна ще писати про свої почуття, це теж допомагає про свої емоції, почуття. Нема єдиного рецепта. Але Святий Дух дає силу і свою благодать, яка змінює наше серце. Можна обрати радикальний метод, коли ми самі. А можна говорити про людей, яких я не сприймаю навіть у сім’ї. і тут виникає питання, як їх полюбити. За це треба молитися. Любов ― це плід Святого Духа. І треба пам’ятати, що любов ― це не є емоції. А бажати добра іншому, робити кроки для цього, жити чеснотами. А це навики доброї поведінки.

          Християнство теж потребує звикання. Ми не можемо в один день, переживши навернення залишатися на одному рівні у вірі. Я постійно звикаю у вірі. Звикаю до того, що маю йти до церкви, молитися. Потрібен природний період дозрівання. Так, як зерно, яке сіємо в землю, потребує часу для проростання дозрівання. Так і ми потребуємо часу, щоб когось полюбити, комусь пробачити.

          Отець Іван Гнатюк:

          Чому Христа розіп’яли? Хіба не могли людські серця в той момент сокрушитися? Могли. Та Бог в той час закрив їхні серця, бо так мало статися. І так Господь сокрушає серця кожної людини.

          Якщо ми хочемо любити ворога, молімося за його навернення. І тоді серце сокрушиться. Молитва в цьому допоможе.

          Підготувала Наталія ПАВЛИШИН

          Головне фото: EPA/UPG

           

          Читай також

        • Три запитання до себе, коли огортає тривога
        • 4 символи, які допоможуть зрозуміти Різдво
        • А ти все життя довбав собі молотком по пальцях, замість того, щоби любити…
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.

               

              Про автора

              Журналіст "ДивенСвіт"