КНИГА ІОВА

• «Чоловік, що родиться від жінки, | віком короткий і тривоги повний.
• Зростає, немов квітка, і в'яне, | і біжить тінню без упинку!
• І на такого відкриваєш твої очі, | тягнеш на суд із собою?
• Хто з нечистого може зробити чисте? | Ніхто!
• Коли йому дні визначені, | число місяців його тобі відоме, | ти викреслив йому межу, якої він не переступить,
• то відверни від нього твої очі, залиш його, | покіль, як той поденник, він не скінчить дня свого.
• І дерево має надію; | воно, хоч зрубане, ще відродиться, | і пагінці його рости не перестануть.
• Навіть як його корінь у землі постарівся, | і пень його у ґрунті струхлявів,
• але, скоро воно почує воду, знов зазеленіє | і поросте галуззям, наче молоденьке.
• А людина вмирає і лежить бездушна; | людина йде на той світ, - і де вона?
• Води зникають з моря, | ріки стають сухими, сохнуть;
• отак людина ляже і не встане; | покіль не щезнуть небеса, - не пробудиться, | не підведеться від сну свого.
• Коли б уже ти сховав мене в Шеолі, | укрив мене, поки перейде гнів твій, | призначив мені строк -потім згадати про мене!
• Коли хтось умре, хіба оживе знову? | Я б дожидав увесь час моєї служби, і аж поки не прийшла б для мене заміна.
• Ти кликнув би, і я тобі відповів би, | ти прагнув би діла рук твоїх.
• Замість, як нині, рахувати мої кроки, | ти не вважав би більше на гріх мій!
• І запечатаний у торбинці був би мій переступ, | мою провину ти перекреслив би!
• Та ба! Як гора падає, валиться, | і скеля зо свого місця сходить,
• води каміння витирають, | злива змиває з землі порох, | так ти чоловіка надію нищиш.
• Кидаєшся на нього постійно, і він зникає, | змінюєш вид його і відсилаєш.
• Чи в честі його діти, він не знає, | чи в ганьбі, він не помічає.
• Він тільки відчуває біль свого тіла, | і його душа над ним самим ридає.»