“Що маємо зробити, щоби вчинити діла Божі?” – питають люди у Христа.
“Нічого особливого” – каже Він. “Лише вірте у того, кого Він послав…” (пор. Ів 6,28-29).
Від нас майже нічого не вимагається. Майже. Єдина справа, про яку просить Христос, одна, всього-на-всього єдина, але іноді така непосильна – це наша віра. Не якийсь одноразовий акт волі, а вибір, який ми повторюємо кожного дня, вибір, через який людина, що йде за Христом докладає усіх зусиль до часом нелегкої боротьби. Вибір, який збирає всі наші сили і життєві джерела і скеровує їх до невпинного зусилля.
Віра в того, кого Він послав, не є дією, яку можна зробити раз і назавжди. Це життя, яка треба прожити, і життя має свої шляхи, свої імпульси і дріб’язкові перекори, свої сходження та спустошення, свою благодать і свій гріх. Це чергування світла і тіні, спокою і збентеження, напруги між прагненням та насолодою довгоочікуваним миром, є частиною того, що звичайна невпевненість, яку ми відчуваємо, навіть якщо і є причиною страждань, є також причиною для зростання, тому що це спонукає нас вирватися із сутінків свого світу та вийти на пошуки Того, хто надає життю справжній смак, бо сам є Життям.
Віра – це не безтурботна стабілність, яка з часом може навіть перетворитись у застій, притаманний більше музейним муміям, а не живим людям. Мир, який віра дає людині, не має нічого спільного з тією очевидною стабільністю, якою ми іноді можемо обманювати себе, але яка, якщо ми придивимось до неї краще, пов’язана з причинами зовсім іншого порядку. Віра – це надзвичайна пригода, але також це завжди ризик, ризик втрати та зречень, іноді коштом власного життя.
Віра – це довга подорож, це занурення в глибінь, це далекі мандри до власного серця, за брамою якого тихенько розмовляють між собою Бог та людина.
ікона: Borys Fiodorowicz
