З початку війни у мені вирувала ціла палітра почуттів… Деякі опановували мене цілковито, а деякі залишали на моєму серці лише легкий блідий відтінок…
Одним з таких почуттів було розчарування/образа на деякі провідні країни світу, і навіть моїх знайомих/друзів в них, які дистанційно у повній безпечності розмірковували і зважували наші шанси на виживання в цій брутальній, нерівній та злочинній війні з росією, бажаючи радше просто перечекати все це жахіття тихенько в стороні, щоби самому не втягуватись, не бруднити рук і не переймати відповідальність за цю мерзоту…
Все це мене неймовірно ранило і просто з’їдало з середини…
Як часто ми самі залишалися осторонь таких важливих і необхідних процесів державотворення, утвердження/консолідації/ідентифікації української нації та духовного відродження нашого народу, повторюючи раз за разом «какая разніца», «а мені шо до того», «моя хата скраю»…
Виявляється, що Господь на такі речі зовсім не рівно дихає, а гнівається гнівом великим «проти народів, що живуть собі вигідно», нічим не заморочуються, уникають справжньої солідарності та відповідальності за глобальне людство, цінності і безпеку/порядок, та хочуть щоб їх ніхто не чіпав із якимось «дурними/чужими» проблемами… Тоді лихо зростає/множиться, а разом з ним і відповідальність та гнів Господній…
Найбільша небезпека – це хибне почуття безпечності в оманливій вигідності…
«14 І сказав до мене ангел, що розмовляв зо мною: «Оповісти уголос і скажи: Так говорить Господь сил: Я повен ревнощів до Єрусалиму й до Сіону.
15 Я гніваюсь великим гнівом проти народів, що живуть собі вигідно, бо коли я гнівався був трохи, вони множили лихо» (Захарія 1, 14-15).
