Можна шукати безліч причин, виправдань, продумувати інтерпретації цієї проблеми зі звичним для нас, „ну, якщо б… тоді точно вірив би“. Але, насправді, все значно простіше: ми, люди, – грішні. І хтось здатен побороти свої слабкості, бо усвідомлює значимість присутності Господа в своєму житті, а хтось, прагне бути „вільним“ від усіх Божих законів і жити за власними правилами на своїх умовах.
Незадовго після того, як Ісус із допомогою батога очистив площу перед Храмом, Він розповів притчу про землевласника, який посадив виноградник і залишив його під опікою працівників-орендарів (виноградарів). Коли достиг урожай, господар відправив групу слуг у виноградник, щоб зібрати плоди. Замість того, щоб передати урожай, виноградарі вирішили побити і вбити слуг, і коли господар відправив другу групу слуг, і з ними вчинили так само. Нарешті, господар послав свого сина, якого виноградарі вбили через спадщину.
Можливо, ми надто звикли до притч, щоб зрозуміти, наскільки абсурдна ця історія. Це безумство, що господар будинку відправив свого сина після того, що сталося із двома групами слуг. Ще дивніше, що виноградарі могли бути настільки дурні, щоб вбити сина багатої людини з величезними ресурсами. Адже якщо господар будинку багатий, щоб мати стільки слуг, тож, без сумніву, він досить багатий, щоб найняти озброєну варту, яка б вирішила питання з невеликою групою жорстоких заколотників.
Але ось в чому справа: виноградарі в цій притчі вбили сина не тому, що вони не знали, ким він був. Вони ненавиділи його, тому що він кинув виклик тому, що вони вважали своєю власністю — на поле:
„Та виноградарі, узрівши сина, заговорили між собою: Це спадкоємець. Нумо, вб’ємо його й заберемо собі його спадщину“ (Матея 21:38).
До того моменту в житті Ісуса релігійні лідери переконали себе в тому, що Ісус є небезпечним і його треба вбити. Розповідаючи цю історію, Ісус відкриває завісу їхніх сердець і показує, що, як і у випадку з виноградарями, вони відкинули Його не через незнання, а навмисно.
У Посланні до Римлян Павло каже, що багато що в нашій поведінці можна пояснити тільки емоційним і духовним придушенням — в основі всього, що ми придушуємо найбільше, є фундаментальна ненависть до самого Бога. Що ближче Бог доходить до „нашого поля“, то різкіше ми реагуємо внутрішнім духом територіального гніву.
У Посланні до Римлян 8:7 сказано, що наше грішне серце має внутрішню ворожість щодо до Бога:
„Тому що прагнення тіла вороже Богові – бо не кориться законові Божому, та й не може“.
Наш розум не може підкоритися Господу. Він володіє глибокою ворожістю до Божої влади і слави. Але є вихід! Коли ми каємося, ми визнаємо і сповідуємо нашу ворожість, благаючи Бога змінити її.
До речі, саме так ви розумієте, що Святий Дух відкриває вам очі. Потрібна присутність Святого Духа, щоб побачити, що гріх — це не просто порушення правил, а повне відношення неприязні і неприйняття вимоги Христа щодо вашого життя. Знаком дії Святого Духа у вас буде те, що ви особисто відчуваєте гріх між собою і Богом. Це не просто розчарування в тому, що ви щось зробили не так; це не просто почуття сорому через те, що ви не дотримувалися правил. Гріх розбиває серце Бога, і коли Дух Божий перебуває у вас, гріх також сильно засмучує і ваше серце.
Коли відомого атеїста Річарда Докінза запитали: „Чи існує щось, що Бог міг би зробити, щоб ви повірили в Нього?“, той відповів: „Ні. Якби Сам Бог з’явився в кімнаті, я б хотів дізнатися, яке є психологічне або природне пояснення того, що тут відбувається“. З такою заявою він перейшов від атеїзму до антитеїзму — відмови навіть розглядати докази. Павло сказав би, що така відмова виходить із ненависті до Бога.
Олдос Хакслі, філософ і автор книги „Прекрасний новий світ“, а також той, хто ввів термін „агностик“, сказав:
„У мене були певні мотиви, щоб не хотіти шукати сенсу в цьому світі …Для мене, як, без сумніву, для більшості моїх сучасників, філософія беззмістовного була по суті інструментом звільнення… від певної системи моралі. Ми виступали проти моральності християнства, тому що це заважало нашій сексуальній свободі. Був один чудовий простий метод виправдання себе: агностицизм“.
Те, що відрізняє Хакслі від більшості агностиків, — його відвертість. Сьогодні для багатьох людей причиною їх невіри не є відсутність доказів. Проблема — глибоко в серці.
Ісус навчав не лише в цій притчі, а й упродовж усього Свого служіння: якщо ваше серце правильно налаштоване, тоді істина про Нього буде очевидна. Ті ж, хто вважає за краще не вірити, повинні запитати себе: чи дійсно їхня невіра така вже й інтелектуальна, як вони стверджують.
Переклад Наталії ПАВЛИШИН
