Із великою приємністю ділимося листом подяки, однієї учасниці реколекцій: «Зцілення постабортних ран», які організовувала Комісія УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я.
«Треба написати лист про гнів… Але ж не маю його. А кому ж написати листа? «Богові», – була перша думка. То ж пишу:
«Любий Боже, Ти добре знаєш, що люблю Тебе.
Прости, що виявляю це лиш від випадку до випадку.
Прости, що не вмію/не хочу? любити Тебе в ближньому.
Прости, Господи, що через свій егоїзм, егоцентризм і гордість я робила все «правильно», зранюючи при цьому моїх батьків, моїх дітей, моїх ближніх та й себе в саме серце.
А найбільше зранювала Тебе, Господи. Прости…
Прости, що не шанувала свою бабусю, яка вела – і таки привела – мене до Тебе. Прости, що не привела до Тебе моїх дітей і тепер усунулась від виховання внуків.
Прости, Господи.
Та попри всю мою гордовитість, пихатість і впертість Ти все ж любиш мене, тримаєш коло себе, і, як тільки бачиш мій намір ступити до Тебе пів кроку, то сам робиш десять семимильних кроків назустріч.
Дякую Тобі, Господи!!!
Дякую за любов і ласку, яку виявляєш моїм дітям і рідним.
Дякую.
Дякую за ці ре колекції і прошу про опіку над моїми ненародженими дітьми, бо лиш Ти для них опіка.
Дякую за те, що вислуховуєш мої молитви.
У Твої надійні, теплі, люблячі руки віддаю душу і тіло мої, всіх моїх дітей і внуків, моєї мами і її братів, моїх братів з їхніми родинами, всіх друзів, доброчинців, доброзичливців наших і їх родини, а також наших ворогів.
Прошу про особливу опіку для священиків, владик, монахів і монахинь.
Обнімаю і цілую Твої сліди.”
