В нашій родині ікони завжди знаходилися в барі меблевої стінки: деталі інтер’єру, про який мріяла кожна радянська родина.
Саме там люди ховали гроші, горілку, дорогоцінності, документи, кришталь. Але в нашому барі були дві ікони – Христа Спасителя і Божої Матері, обклеєні синьою ізолентою і під склом.
Коли я був малим, то думав, що Бог мешкає в нашому барі меблевої стінки.
Коли бар відчинявся, в родині читалися молитви на різні потреби – потім бар зачинявся. Спочатку я спостерігав за тим, як перед цими іконами молиться моя мама, вона шепотіла молитву, перехрестившись і заплющивши очі.
І от коли я робив щось погане і відчуваючи сором, я чекав поки всі підуть з дому, потім таємно відчиняв дверцята бару і молився перед іконами й обіцяв, що більше не буду так чинити. В родинах моїх однокласників теж були подібні місця: десь в якихось шафках був Бог.
Я часто згадую своїх мурманських шкільних друзів, і те, якими ми були. Тільки за багато років, до мене прийшло розуміння звідки були ті іконки. Адже прізвища однокласників були українські: Карпенко, Каплунов, Гармаш, Корощенко. Вони були родом з Кривого Рогу, Білої Церкви, Тернополя. Всі вони не з доброї волі опинилися на крайній півночі. Отже і віру православну від предків своїх привезли сюди з собою.
Відколи в радянському союзі почалася перебудова, всі різко пішли до храму. Це стало вже навіть модним. І можна було не ховати Бога в серванті.
Ми, звичайні школярі допомагали священнику відбудовувати храм. Після школи, ми разом з портфелями приходили не додому, а до храму. Знімали з себе шкільну форму і в одних «сімейках» і піджаках вивернутих назовні (аби не забруднити), носили дошки для облаштування церкви, прибирали будівельне сміття.
Працювали ми в церкві безкоштовно. Гроші, які давали нам батьки на обід, ми приносили священнику аби він придбав щось необхідне для храму.
Такого духовного піднесення людей, як в ті часи, я більше не бачив. Зараз я служу у Києві, і помічаю, що у вільній країні, де люди спокійно можуть ходити до храму, складно зібрати громаду для допомоги в храмі навіть в суботу.
А нас дітей, ніхто не заохочував і не просив допомагати церкві.
Це бажання якраз народилося в прихованого у шафах, комірчинах і в барах Бога.
Джерело: Сергій Дмитрієв
