Бог, який жив у барі

Читай також

  • Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?
  • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
  • У пошуках крихти надії
        • Бог, який жив у барі

          В нашій родині ікони завжди знаходилися в барі меблевої стінки: деталі інтер’єру, про який мріяла кожна радянська родина.


          Саме там люди ховали гроші, горілку, дорогоцінності, документи, кришталь. Але в нашому барі були дві ікони – Христа Спасителя і Божої Матері, обклеєні синьою ізолентою і під склом.
          Коли я був малим, то думав, що Бог мешкає в нашому барі меблевої стінки.

          Коли бар відчинявся, в родині читалися молитви на різні потреби – потім бар зачинявся. Спочатку я спостерігав за тим, як перед цими іконами молиться моя мама, вона шепотіла молитву, перехрестившись і заплющивши очі.

          І от коли я робив щось погане і відчуваючи сором, я чекав поки всі підуть з дому, потім таємно відчиняв дверцята бару і молився перед іконами й обіцяв, що більше не буду так чинити. В родинах моїх однокласників теж були подібні місця: десь в якихось шафках був Бог.

          Я часто згадую своїх мурманських шкільних друзів, і те, якими ми були. Тільки за багато років, до мене прийшло розуміння звідки були ті іконки. Адже прізвища однокласників були українські: Карпенко, Каплунов, Гармаш, Корощенко. Вони були родом з Кривого Рогу, Білої Церкви, Тернополя. Всі вони не з доброї волі опинилися на крайній півночі. Отже і віру православну від предків своїх привезли сюди з собою.

          Відколи в радянському союзі почалася перебудова, всі різко пішли до храму. Це стало вже навіть модним. І можна було не ховати Бога в серванті.

          Ми, звичайні школярі допомагали священнику відбудовувати храм. Після школи, ми разом з портфелями приходили не додому, а до храму. Знімали з себе шкільну форму і в одних «сімейках» і піджаках вивернутих назовні (аби не забруднити), носили дошки для облаштування церкви, прибирали будівельне сміття.
          Працювали ми в церкві безкоштовно. Гроші, які давали нам батьки на обід, ми приносили священнику аби він придбав щось необхідне для храму.

          Такого духовного піднесення людей, як в ті часи, я більше не бачив. Зараз я служу у Києві, і помічаю, що у вільній країні, де люди спокійно можуть ходити до храму, складно зібрати громаду для допомоги в храмі навіть в суботу.
          А нас дітей, ніхто не заохочував і не просив допомагати церкві.
          Це бажання якраз народилося в прихованого у шафах, комірчинах і в барах Бога.

          Джерело: Сергій Дмитрієв

          Читай також

        • Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?
        • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
        • У пошуках крихти надії
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.