У час карантину піст, здається, справді нагадує піст…

Читай також

  • Не бійтесь йти по хвилях!
  • Мій найдорожчий дар: 14 серпня
  • 14 серпня – Перенесення Дерева Чесного Хреста і пам’ять святих мучеників Макавеїв 
        • У час карантину піст, здається, справді нагадує піст…

          Ще всього лиш три тижні назад ми готувались до початку великого посту і романтично вибирали постанови від чого б відмовитися. Безневинно лунали в храмах пісні з проханням до Бога сокрушити, зламати, випробувати нас (ми з Катерина Молочій не любимо тої пісеньки…) та дати можливість перейти цей час з користю.

          А за останні три дні все перевернулось з ніг на голову і романтики в духовності стало менше… Піст, здається, справді нагадує піст. Бо тепер я попри власне небажання відмовляюсь від того, що не була готова віддавати, того, що справді цінне. Тепер на деякий час не зможу вповні робити улюблену роботу, бачити друзів, ходити куди заманеться. І це викликає дуже тонке відчуття смирення… Тепер я в суворій та нелегкій мандрівці.

          В цьому пості не вийде відбутись звиклим мені традиційним способом підготовки до Пасхи і це викликає спустошення. Бо шлях цього року інший і його слід сформувати геть по-новому. Мозок постійно прагне знайомої чи готової чужої відповіді, а її просто нема. Навіть гамлетівське бути чи не бути на Літургії це двозначні відчуття і через це доводиться шукати Бога трохи ближче ніж у стінах звиклого і улюбленого храму.

          Там, де вчора ми щиро обіймались, сьогодні – моя присутність для декого є замахом на його здоров’я і я вчусь не засуджувати цього. А потім іду вулицею і бачу як безтурботно підлітки тиняються компаніями, а мами групуються на дитячих майданчиках. І стає сумно, бо стільки зусиль стають знецінені халатністю… і я знову вчуся не осуджувати та пам’ятати, що кожен з нас має право на вибір, і за кожен цей вибір буде своя плата.

          Доводиться ТРИМАТИ ДИСТАНЦІЮ і відійти на кілька кроків від усіх і всього, бути без цієї близькості, яка така зручна і потрібна. Триматись осторонь і знати, що пора шукати ресурс в собі, а не тільки просити інших. І найстрашніше – зустрітись і бути з собою в умовах, коли нема ким або чим прикритися, де не вийде заповнити ефір сотнями справ і героїчно з чистою совістю казати «не маю часу»… Доводиться зустрічатися з собою і всіма своїми дивацтвами. Бачити насправді як я даю собі раду з батальйоном власних думок, фільтруванням інформації від медіа і здоровим глуздом. Тепер маю час і можу сповільнитися. Тепер бачу які цінні для мене ті, хто поряд і бачу як сильно потребую їх. Разом з тим знаю, що можу так само бути сама.

          В очах і голосі людей так багато страху невизначеності та режиму тривоги і я вчуся тримати свої межі і не піддаватися колективній паніці.
          Сьогодні доводиться бути так далеко, від тих, кого хотілося б мати поряд і бути поряд з тими, кого часами краще б не бачити.
          Тепер я почуваю в собі цікаві і дивні водночас інстинкти купити більше, залишити для себе, приберегти на потім і вчуся з цим всім #бути_людиною.

          Зараз потрохи зникає ха-ха-ілюзія про «все буде добре» і приходить розуміння що я вразлива в цьому хаосі. І взагалі я вразлива, а не супер герой, який може вирішити проблему. Я просто людина, яка може смиренно бути в дома і тримати дистанцію на вулиці, хоч це геть мені не подобається.

          Часами на психотерапії під час сесії я питаю людей: «Що Вам (…) дає?» І таке питання одне з найскладніших. А тепер ставлю це запитання собі. І впевнена що воно відкриє ще немало правди, яка мене і всіх нас визволить.

          А що дає #карантин тобі?

          Марія Таркало

          Фото #DoBro Lesia Podoliak

          Читай також

        • Не бійтесь йти по хвилях!
        • Мій найдорожчий дар: 14 серпня
        • 14 серпня – Перенесення Дерева Чесного Хреста і пам’ять святих мучеників Макавеїв 
          • Оціни

            [rating-system-posts]

               

              Leave a Comment