Часто чую виправдання, що розмова підвищеним тоном і навіть лайкою є вимушеною необхідністю, бо люди інакше не розуміють, а так ― плюс ще копняк зі стусаном ― доходить відразу…
Я все частіше ловлю себе на думці, що Бог допустив усі ці жахіття лише тому, що до нас, людей, справді часто інакше як лайкою і стусанами, не доходить…
Ми втомлюємось повторювати якісь свої істини дітям, підлеглим і одні одним… Зриваємось і вдаємось до якогось радикального способу комунікації… Однак самі перед Богом часто такі тугі і неслухняні, а потім дивуємось, чому нам щось паде на голову…
Чи це наша перша війна, революція?
Чи це вперше ми чуємо ― до нас говорять пророки?
Чи лиш один раз ми ставали на ті ж граблі?
Якщо ми не хочемо слухати слів Господніх у Єрусалимі/Києві квітучому і заселеному, то будемо вимушені послухатись їх у Єрусалимі/Києві спустошеному і зруйнованому…
Я не вірю, що насильство ― це улюблена мова Господа, але розумію, що часто це є єдиний спосіб, щоби достукатися до черствого серця людини…
Господь довготерпеливий і багатомилостивий, але не варто випробовувати /спокушати Його, бо Він може також крикнути і гримнути…
Коли я на своїй шкірі відчуваю гнів Божий, то стараюсь пам’ятати, що це не тому, що Він хоче зробити мені боляче, а радше тому, що хоче хоч якось привернути до Себе мою увагу, і щоб я нарешті почув Його…
«Чи ж ви не мали б були слухатися слів, що Господь проголосив був через перших пророків, коли Єрусалим був заселений і процвітав із своїми містами навкруги, і коли Негев і Шефела були заселені?»(Захарія 7, 7).
