Неділя сліпонародженого
(Євангеліє від Івана 9, 1-38)
Сліпий – це ти. Сліпий – це я. Це кожен з нас. Ця історія про тебе і про мене. Сьогодні ти сліпий жебрак.
Навколо тебе тільки темрява.
Ця темрява була з тобою все життя.
Ти взагалі не знаєш, як виглядає світло.
Ти існуєш у світі, що складається лише зі звуків та дотиків… Світло відсутнє у Твоєму житті. Його просто немає. Взагалі…
Тепер ти сидиш при дорозі, на тому самому місці, де сидів усе своє доросле життя…
Ти відчуваєш під собою ті самі каміння… Ти чуєш, як ті самі купці довкола тебе торгують своїми товарами…
Сонце припікає і ти відчуваєш, як гарячий сухий вітер пустелі дме у твоє обличчя…
Ти можеш скуштувати той пил… Ти чітко знаєш, як смакує цей пил, бо ти «їв» його усе своє доросле життя…
В одній твоїй руці стара надщерблена глиняна тарілка… З твоїх уст автоматично зриваються слова… Слова, про які ти вже й не думаєш:
«Допоможіть бідному сліпому! Будь ласка, не проходьте повз? Я народився сліпим! Подайте, ради Бога, милостиню!»
Колись тобі було соромно просити… Але це було давно, коли ти ще відчував себе людиною…
Але зараз слова просто злітають з язика. Ти – маріонетка, яка залежить від долі та інших людей, яких ти навіть не бачиш.
«Подайте милостиню нещасному сліпому!»
Ти відчуваєш, як повз тебе хтось проходить… Зрідка ти чуєш дзвін монети, що впала у твою надщерблену тарілку! «Дзвеньк. Дзвеньк…» – за багато років ти навчився розрізняти як дзвенять різні монети. Сьогодні в твоїй тарілці лише дрібняки.
Іноді ти чуєш, як кроки навколо тебе швидко віддаляються… Ти чуєш гомін людей, які бояться доторкнутися до тебе, бо вони перестрашені через те, що можуть заразитися твоїм гріхом, твоєю хворобою…
Інколи ти чуєш приглушений сміх… І раптом якась дитина жбурляє в тебе камінь. Камінь влучає у ліву скроню. Це не трапляється часто, але сьогодні це вже вдруге… Слава Богу, що сьогодні ще ніхто не копнув миску з дрібняками…
Ти чуєш гуркіт сміху з натовпу навколо тебе…
Так було завжди… Так буде завжди…
Ти – сліпий. Ти – менший за людину. Ти – іграшка, з якою можна гратися.
Ти проклятий. Твої батьки прокляті. Хтось, десь, колись зробив щось таке, що викликало гнів Божий на Твою родину. Обурило Творця проти Тебе.
Бог Тебе залишив. Бог відрікся від Тебе. Бог Тебе покинув.
Зачекай… «Тссс!» Прислухайся… Хтось говорить про Тебе.
«Скажи нам, Учителю: хто згрішив, цей чоловік чи його батьки, що він народився сліпим?»
Господи, тільки знову не це. Тільки не ці богомудрі балачки священників та знавців Закону про те, як Бог справедливо карає грішників. Набридло!
Хм… Що Він сказав?
«Не він не згрішив, ні батьки його, але щоби діла Божі виявилися на ньому»
Неможливо. Я проклятий Богом. Єдина Боже діло в моєму житті — розчавити мене як комаху і… Що?
Ти чуєш, як хтось плює… Ти вже відчуваєш, що це знову в тебе. Але ні, він плює біля тебе. Ти чуєш, як чиясь рука збирає пил із землі біля твоїх ніг. Раптом, вона торкається твого обличчя, і… і… о Боже… ти відчуваєш, як хтось розмазує по твоїм повікам липку слину та піщаний бруд… Такого ще не було!
Ти вже готовий, щоби послати того когось до дідька, вимовити прокляття на нього та його родину, але замість цього ти відчуваєш, як Він говорить спокійним голосом, схожим на того, кого Ти знаєш усе своє життя:
«Йди. Вмийся в Силоамській купелі, що у перекладі означає ‘Посланий’»
Ти поволі недовірливо підводишся, здивований та трохи переляканий. Це якийсь жарт! Це якийсь жорстокий дотеп!
Він серйозно? Хто це такий? І майже як на автопілоті, Ти відчуваєш, як Твої ноги прямують до купелі, яку Ти знаєш з дитинства, хоча ніколи її ще не бачив.
Ти йдеш навпомацки, з протягнутою перед собою рукою. Темрява. Раптом якийсь спалах. Потім біль. Потім знову темрява. Спалах світла. Біль. Запаморочення в очах. Туман…
Що відбувається?!
Ти відчуваєш запах солодкої води у купелі. Знову щось блимає. Спалахи світла. І знову темрява…
Ти занурюєшся з головою в теплу воду. Твої руки потирають брудні повіки. Ти розтираєш бруд теплої водою поки він не зникне.
Витягаєш голову з води, щоб перевести подих… Ти розплющуєш очі… Ти розплющуєш очі… Ти розплющуєш очі… ОЧІ!!!
І раптом у тебе з’являється нове відчуття, якого у тебе ніколи не було… Ти бачиш. ТИ БАЧИШ!!! Світло. Рух. Колір. Люди. Тварини. Сонце. Блакитне небо.
Люди навколо дивляться з подивом на тебе.
Ти бачиш! Ти БАЧИШ!!!
«Він народився для того, щоб Божі діла виявилися на ньому…»
Чи це Він мав на увазі? Ти вперше бачиш не тільки навколишній світ, а й сенс свого життя. Ти отримаєш не лише фізичний, але й духовний зір. Ти бачиш також серцем.
«Він народився для того, щоб Божі діла виявилися на ньому…»
«Ти народився для того, щоб Боже діло виявилося на Тобі…»
Як цей жебрак, ми всі жебраки. Ми шукаємо сенсу, щоби зрозуміти причину, яка стоїть за всіма бідами та випробуваннями. Ми боїмося самотності. Тому прагнемо щоби поруч був Хтось, хто ніколи не залишить і не відкине нас. Хто буде любити нас незалежно від того, хто ми є і що ми зробили.
Ми всі жебраки. Ми голодні. Ми сумні. Ми потребуючі. Ми спрагнені. І всі ми прагнемо тільки одного – Любові. Щирої, справжньої, всеохопної та вічної…
