Так, вже є, що ми ніколи і ніяк не замаскуємо свого внутрішнього стану. Це можливо лише до пори до часу, а ми побачимо, особливо в нелегких обставинах, хто ми насправді, а не те, що про себе думали чи що про нас говорили. Саме у труднощах проявляється все наше нутро, саме тому наші вчинки засвідчують, ким ми є насправді.
Бачимо, що Ісус Христос воплотився і показав Отця, який був відвічно. Тому в християнстві воплочення відіграє таку важливу роль. Християнство поширилось не тому, що апостоли й учні Ісуса Христа були освіченими чи мали якісь особливі стратегії. Їхня сила і динамізм були в тому, що вони реально втілювали Христову євангельську науку в своє життя. Вони стали добрими проповідниками не тому, що багато знали (ми знаємо тепер більше за них), а тому, що вони цим жили. У християнстві важливо не так багато знати, як впроваджувати це у своє життя.
Люди і потребували, і особливо потребують тепер, щоб хтось для них був «живим Євангелієм». Саме цього очікують від нас, християн: щоб ми своїм життям свідчили, що дбаємо не так про земне, як про небесне. Щоб ми більше зусиль і часу присвячували не тимчасовому, а вічному. А цього так тепер бракує в реальному житті кожного з нас.
