Є принаймні дві причини, чому нам важко повірити в цю правду, що бути святим – це ніщо інше, як просто бути собою. По-перше, перед тим, як прийняти цю істину, ми намагаємось бути кимось, ким ми насправді не є, часто порівнюючи своє життя до життя інших людей, котрі на нашу думку є більш досконалі, «святіші» за нас. А по-друге, після того, як ми нарешті перестаємо вдавати когось або щось, перед нами повстає довжелезний процес пошуку самих себе…
В основі цього пошуку себе є правда. Та Правда, котру знає Бог і та, від котрої ми часто втікаємо. Отже, пізнати себе це пізнати Бога і Божу правду про нас самих. Бути собою – це бути щирим перед Богом, перед іншими та перед самім собою. Щирим та автентичним у всьому.
Нам в це важко повірити, але саме від цього може початися історія правдивої святості. Глибока віра в те, що Господь сотворив мене з любові. І не лише мене, бо ніхто не є святим поодинці, а всіх людей. Сотворив такими якими ми є, зі всім тим, що мені може не подобатися, що я би хотів змінити щось в інших чи, якщо це стосується мене, то не змінити, а сховати це, від Бога та від інших. Але проблема є в тому, що ми не можемо повірити в цю правду, що Господь потребує саме нашої недосконалості для того, щоби ми стали святими. Бог любить нас як люблячі Батько та Мати, любить особливо те, що є слабке в нас, і що потребує Його підтримки та милосердя. Саме наші недосконалості є тою частиною нас самих, бо можуть пригадати нам нашу залежність від Бога, а це відкриває нас на інших, полюбити їх недосконалості, і дозволити іншим прийняти та полюбити наші.
Віра в те, що Бог хоче, щоби ми були тим ким ми є насправді, відкриває для нас двері до святості, а в ці двері можна увійти лише разом, зв’язаними однією мотузкою…
Святими не стають поодинці!
