— Ти колись думав, скільки масок ми носимо щодня?
— Масок? У якому сенсі?
— У тому, що кожен із нас щось приховує. Усміхаємось, коли всередині темно. Говоримо впевнено, коли насправді не знаємо, ким є. Навіть перед Богом іноді нещирі.
— Але ж усі так живуть. Це… нормально.
— Нормально, поки не почнеш шукати глибини. Бо християнин — це не той, хто досконалий, а той, хто хоче правди. Навіть тоді, коли вона болить.
— Але правда… вона страшна. Легше бути кимось «зручним».
— І залишитись порожнім? Поверхневим? Бути християнином — це не гра в моральність. Це дорога. І ця дорога йде всередину.
— Всередину чого?
— Себе. І до Христа. Але щоб туди дістатись, треба мати мужність бути без маски.
— Я не знаю, чи зможу.
— Ніхто не знає. Але саме тому потрібен час. Години, дні, роки мовчання. Справжнє — не театральне. Там, де зустрічаєш Бога. І себе.
— І що я там знайду?
— Свободу. Не мрію, не успіх, а свободу не ховатися. Не мати потреби володіти кимось. Не жити заради враження.
— І без страху бути невдалим?
— Страх буде. Але він більше не керуватиме тобою. Бо істина зробить тебе вільним. І ця істина — не твоя досконалість, а Його любов.
— А якщо я не витримаю тиші?
— Тиша — це не порожнеча. Це простір, де гине фальш. Де починається воскресіння.
— Воскресіння…
— Так. Коли дозволяєш собі бути справжнім. І перед собою, і перед Ним. Оце і є перший крок до життя.
