— Ти кажеш: “Велика Субота”. А для мене — це просто ще один день, коли Бог мовчить. І мовчить так довго, що хочеться кричати Йому в обличчя: де ж Ти був?
— …
— Де Ти був, коли помирали ті, кого я любив? Де Ти був, коли я молився і залишався сам? Коли тиша в моєму серці ставала важча за будь-який крик?
— Розумію. Але я не хочу дати тобі легку відповідь. Я навіть не знаю, чи хочу відповідати тобі. Бо, може, відповіді зовсім немає. Але я можу бути поруч у цій тиші. Знаєш, ти не перший, хто ставить Богові ці питання. І не перший, хто Його не розуміє.
— Але чому мовчання? Чому Бог — Той, Хто має силу — дозволяє цьому всьому бути?
— Можливо, саме тому, що має силу, Він не ламає наше життя. А входить у нього мовчки. Як у могилу. Не через байдужість, а через глибину любові. Бо справжня близькість — іноді без слів…
— Це звучить дуже красиво. Але не заспокоює. Бо я втратив багато. І… я злюсь. Я дуже злий на Нього.
— І маєш право. Біль не можна втиснути у формули віри. Іноді найщиріше, що ми можемо сказати Богові — це: “Я не розумію. Я злий. Я втомився”.
— Ти хочеш сказати, що можна злитись на Бога? Мені казали завжди щось інше.
— Можна. І, можливо, потрібно. І, знаєш… Можливо, одного дня тобі доведеться Його пробачити.
— Пробачити Бога?
— Так. Не тому, що Він справді винен. А тому, що твоє серце не витримає цього болю, якщо не пробачить Його мовчання. Якщо не прийме, що не отримає всіх відповідей.
— Але ж це несправедливо. Ми просимо світла, а отримуємо тінь.
— Це і є Велика Субота. День, коли Бог мовчить, коли світ зупиняється, і все здається втраченим. Але це ще не кінець. Це — глибина. І лише той, хто залишиться у цій глибині, побачить світло, коли воно знову зійде.
— І ти віриш, що воно зійде?
— Я не просто вірю. Я чекаю. І в цій темряві — не сам. Бо якщо Христос зійшов у саму смерть, у саме пекло, то жодна наша темрява не буде Йому чужою.
— А якщо я вже не можу чекати?
— Тоді просто залишайся. Не тікай. Іноді віра — це не дія, а чекання. Це коли ти не бачиш нічого, не чуєш нічого, не відчуваєш нічого — але залишаєшся.
— І цього достатньо?
— У Божих очах — так. І саме так приходить воскресіння. Несподівано. Не коли ми все зрозуміли, а коли ми вже не мали сил, але все одно залишились…
— Добре. Я залишусь. У мовчанні. У темряві. Зі своїм болем. І з Ним.
— І це вже буде молитва. І, може, саме там — Він торкнеться тебе по-новому. Як Той, Хто не пояснює страждання. А проживає його з тобою.
19.04.2025
