У п’ятницю, 9 травня 2025 р., Папа Лев XIV очолив у Сикстинській каплиці Апостольського палацу в Ватикані Святу Месу з нагоди завершення Конклаву. Під час Євхаристійного богослужіння він виголосив наступну проповідь.
«Ти – Христос, Син Бога живого» (Мт 16,16). Цими словами Петро, якого Учитель запитує разом з іншими учнями про віру в Нього, синтетично виражає спадщину, яку вже дві тисячі років Церква зберігає, поглиблює і передає через апостольську спадкоємність.
Ісус – це Христос, Син Бога живого, тобто єдиний Спаситель і об’явлення обличчя Отця.
У Ньому Бог, щоб стати близьким і доступним для людей, об’явив Себе нам в довірливих очах дитини, в жвавому розумі юнака, в зрілих рисах чоловіка (пор. Другий Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et spes, 22), аж поки після воскресіння не з’явився своїм у прославленому тілі. Таким чином Він показав нам модель святої людськості, яку ми всі можемо наслідувати, разом з обітницею вічного призначення, що в свою чергу перевершує будь-яке наше обмеження чи здібність.
У своїй відповіді святий Петро охоплює ці дві речі: Божий дар і шлях, яким потрібно йти, щоб дозволити Йому перетворити себе, невід’ємні виміри спасіння, довірені Церкві, щоб вона звіщала їх для блага людського роду. Довірені нам, яких Він обрав ще до того, як ми утворилися в материнському лоні (пор. Єр 1,5), відродив у воді Хрещення і, поза нашими обмеженнями і без наших заслуг, привів сюди і звідси вислав, щоб Євангеліє було звіщене кожному створінню (пор. Мк 16,15).
Зокрема, Бог, покликавши мене через ваші голоси наслідувати Першого з Апостолів, довіряє цей скарб мені, щоб з Його допомогою я був вірним його управителем (пор. 1 Кор 4,2) для добра всього містичного тіла Церкви; щоб вона дедалі більше ставала містом на горі (пор. Одкр 21,10), ковчегом спасіння, що пливе хвилями історії, маяком, який освітлює ночі світу. І це не стільки через пишність своїх споруд чи велич будівель – таких, як пам’ятки, в яких ми зараз перебуваємо, – скільки через святість своїх членів, того «народу, який Бог викупив, щоб він звіщав чудові діла Того, Хто покликав вас із темряви до дивовижного світла Свого» (1 Пт 2,9).
Однак, на початку розмови, в якій Петро робить своє визнання віри, є ще одне запитання: «Люди, – запитує Ісус, – за кого вони мають Сина Людського?”. Це не тривіальне запитання, адже воно стосується важливого аспекту нашого служіння: реальності, в якій ми живемо, з її обмеженнями і потенціалом, з її запитаннями і переконаннями.
«За кого люди мають Сина Людського?» (Мт 16,13). Думаючи про цю подію, над якою ми роздумуємо, ми можемо знайти дві можливі відповіді на це запитання, які окреслюють стільки ж позицій.
Насамперед, є відповідь світу. Євангелист Матей підкреслює, що розмова Ісуса зі своїми про Його ідентичність відбувається в прекрасному місті Кесарії Филипповій, повному розкішних палаців, розташованому серед чарівних природних краєвидів, біля підніжжя гори Хермон, але яке також є осідком жорстоких владних кіл і ареною зрад та невірності. Цей образ говорить нам про світ, який вважає Ісуса абсолютно неважливою особою, щонайбільше цікавим персонажем, який може викликати здивування своєю незвичною манерою говорити і діяти. І тому, коли Його присутність стає проблематичною через вимоги чесності та моральні вимоги, про які Він говорить, цей «світ» без вагань відкине та усуне Його.
Існує й інша можлива відповідь на запитання Ісуса: відповідь простих людей. Для них Назарянин не є «шарлатаном»: він – праведник, який має відвагу, який добре говорить і каже правильні речі, як і інші великі пророки в історії Ізраїлю. Тому вони йдуть за Ним, принаймні до тих пір, поки можуть це робити без особливого ризику та незручностей. Але вони вважають Його лише людиною, і тому в момент небезпеки, під час Страстей, вони теж залишають Його і відходять, розчаровані.
Що вражає в цих двох позиціях, так це їхня актуальність. Дійсно, вони втілюють ідеї, які ми легко могли б знову зустріти, можливо, виражені іншими словами, але ідентичні по суті, на вустах багатьох людей нашого часу.
Також і сьогодні не бракує контекстів, в яких християнська віра вважається чимось абсурдним, призначеним для слабких і неосвічених людей; контекстів, в яких замість неї надають перевагу іншим гарантіям, таким як технології, гроші, успіх, влада, задоволення.
Йдеться про середовища, в яких нелегко свідчити і звіщати Євангеліє, де з тих, хто вірить, насміхаються, протидіють їм, зневажають, або, в кращому випадку, терплять і жаліють їх. І все ж, саме через це вони є місцями, де місія є вкрай необхідною, адже брак віри часто несе з собою такі драми, як втрата сенсу життя, забуття про милосердя, порушення гідності людини в його найдраматичніших формах, криза сім’ї та багато інших ран, від яких страждає наше суспільство, і то не мало.
Також і сьогодні не бракує контекстів, в яких Ісус, хоч і цінується як людина, але применшується до якогось харизматичного лідера чи надлюдини, і то не лише серед невіруючих, але й серед багатьох охрещених, які, таким чином, живуть на цьому рівні фактичним атеїзмом.
Таким є ввірений нам світ, в якому, як неодноразово навчав нас Папа Франциск, ми покликані свідчити радісну віру в Ісуса Спасителя. Тому і для нас важливо повторювати: «Ти – Христос, Син Бога Живого» (Мт 16,16).
Важливо робити це насамперед у наших особистих стосунках з Ним, у стараннях щоденного шляху навернення. Але також і як Церква, разом переживаючи нашу приналежність до Господа і несучи всім Його Добру Новину (пор. Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція. Lumen gentium, 1).
Кажу це насамперед собі, як Наступникові святого Петра, розпочинаючи свою місію єпископа Церкви, що в Римі, покликаної головувати в любові у вселенській Церкві, згідно з відомим висловом святого Ігнатія з Антіохії (див. Послання до Римлян, Привітання). Він, приведений в кайданах до цього міста, місця своєї близької жертви, писав тамтешнім християнам: «Тоді я справді буду учнем Ісуса Христа, коли світ не побачить мого тіла» (Послання до Римлян, IV, 1). Він мав на увазі, що його пожеруть звірі в цирку – що й сталося – але в більш загальному сенсі його слова нагадують про зобов’язання, від якого не може відмовитися ніхто в Церкві, хто здійснює служіння влади: зникнути, щоб залишився Христос, стати малим, щоб Він був пізнаний і прославлений (пор. Ів 3,30), жертвувати собою до кінця, щоб ніхто не був позбавлений можливості пізнати і полюбити Його.
Нехай же Бог дарує мені цю благодать, сьогодні і завжди, за допомогою ніжного заступництва Пресвятої Марії, Матері Церкви.
Джерело: Vatican News
