Любов народжується як і народжується людина. Де зойк, кров, стогін. 

Любити часто потрібно всупереч. Ми звикли любити коли мило, гладко і сонячно. Коли феєрверково фонтанимо емоціями. Любити по-справжньому - це там де колючки, біль, відкинення. Любов народжується як і народжується людина. Де зойк, кров, стогін. А вона все одно проходить крізь все це, бо інакше не була б любов’ю…

Любов - не ідеї і не філософія. Вона саме життя - складне, покручене, різне. Таке як є.

Любити це іти. Коли дорога слизька і в очі сильний дощ. Тоді коли шлях стає вузькою стежкою, а скільки ще йти - ніхто не каже, коли день похилився а нічне небо вже майже без зірок…

Любов часто зроджується від власної неспромоги. Коли не чуєш опертя ні в кому і ніде. Тоді раптом приходить Ісус / коли ти і близько не сподіваєшся, що хтось прийде / …. беручи тебе зраненого на рамена, коли ти потрібний лише Йому.

У любові багато граней. Найчастіше ми взагалі не знаємо, яка вона і від того здається страшенно страждаємо. Бо зазвичай вона не там, не така і не з тими…

У найкращих поривах ми хочемо любити самі. Героїчно, чеснотливо. Одним словом егоїстично. Так, щоб все йшло від нас самих. І все одно не можемо. Любити по-справжньому можеш тільки коли Він у тобі. А ти не ведучий, а ведений…Хто читає - нехай розуміє….

Любов це про щоденне життя. Сіре, похмуре, непричесане. Коли чуємо, що все одно не ми самі є змістом любові, ми лише інколи стаємо місцем її явлення. А вже потім через неї стаєм місцем сили. Коли приходить Дух - владущий, легкий і вільний. Так, місце - ми, але все одно діє лише Він.

Любов можлива коли акумулюємо енергію згори. Коли у постійному даруванні себе віднаходимо Його у собі і отримуємо крила аби летіти…

Любов не означає переживати її. У тому - страшенна пастка. І багато попадаються…Так, ми можемо її переживати, але неспеціально, а так ніби подорозі. Коли вона дарується. А решту / це готовність бути у відважному процесі мужності, стояння і хреста. І так до кінця, не знаючи точно, що буде далі. І лише потаємна сила Світла не дасть опустити рук, а проведе крізь біль, сльози і крізь тебе самого… і врешті занесе тебе у святилище найсокровенніших бажань серця, про які не завжди знаєш навіть ти сам…ну і дарма…дізнаєшся потім…

о. Лука Михайлович