Ми потребуємо інших, інші – потребують нас. Ми не можемо одні без одних, навіть якщо переконані, що – самодостатні і нам ніхто крім нас самих не потрібен. Це болюча помилка. Світ – то мереживо теплоти стосунків. Бог перехрещує вселенну нитками, що не затягнуті намертво петлями холоду і затаєних підозр, а теплих перехрещень-зустрічей, які плетуть пречудовий килим наснаги для того, аби ми хотіли жити і любити.
Як же важливо пам’ятати, що ми не офісні тумбочки і шафи. Даваймо собі шанс на помилку і прощення. А якщо так, то даймо цю нагоду навзаєм й іншому. Він нічим не кращий і не гірший від Вас. Даймо собі шанс на слова вибачення і звичайну розумову, яка може розтопити зашкарублий лід образ і підозр.
Ми не мусимо жити для когось, але ми можемо жити в інших, а вони можуть жити у нас, пропонуючи теплу руку підтримки. Нам все одно колись бути разом. Коли відкриються двері вічності, ми не зможемо жити по-справжньому ТАМ, якщо не відважилися жити по-справжньому ТУТ. ТАМ без ТУТ не буває!
У будуванні взаємин ми замалюємо горіючі світелка теплоти. Ми так часто потребуємо бути зігрітими, а ще більше потребуємо зігрівати. Хоча чомусь здебільшого думаємо, що потребуємо першого більше ніж другого.
Світ повен арктичної мерзлоти егоїзму. В об’ємі поведінкому егоїзм спокійнісінько міг би претендувати на те, аби бути неофіційною релігією, або радше холодним культом собіпоклонництва.
Бог може спокійнісінько обійтися і без нас, але ми без Нього – ніяк. Та справа лиш у тому, що Він не хоче без нас. Ми вщеплені у його природу, у його Божественне серце! Навіть якщо ми не є найбільш успішним Його проєктом (бо колись там, в Едемі фатально відпали від повноти власного щастя і життя), все ж Він з того часу так і не перестає любити і вірити у нас.
