Пропонуємо цікаві роздуми видомого письменника та християнського апологета Кла́йва Сте́йплза Лью́їса про справжнє значення хвали, яку маємо віддавати Богові.
Коли я підходив до віри в Бога, і навіть коли повірив, мені заважало, що нас вічно просять «славити» і «хвалити» Його. Особливо я дивувався, що начебто і Сам Він це любить. Кому сподобається людина, якій потрібно увесь час повторювати, що вона хороша, розумна або красива? Ще гидкіші ті, хто це повторює мільйонерові, акторові чи диктаторові. Ця безглузда і моторошнувата картина невідступно стояла переді мною. У псалмах було повно: «Хвали, душе моя, Господа!», «Хваліть Господа», «Прославляй, Єрусалиме, Господа!». (І чому вони не просто хвалять, а закликають до цього інших, та ще не одних людей, а якихось великих риб, сніг і град, які, мабуть, і без того роблять, що їм покладене?) Ще гірше були слова, що приписуються автором Богові: «Хто приносить жертву хвали, той прославляє Мене» (49:23). А найгірше – виключно безглузда і язичницька торгівля, що нагадувала мені, як дикун то улещує ідола, то б’є; псаломщик немов би хоче сказати: «Ну гаразд, любиш хвалу – зроби мені те і те, і хвала Тобі буде!» У псалмі 53 він просить врятувати його від ворогів (3), а потім завіряє: «Від серця принесу жертву Тобі і прославлю ім’я Твоє» (8). Знову і знову він просить Його врятувати на тій дивній основі, що мертві не можуть возносити хвалу (Пс. 29:10, Пс. 87:11, Пс. 118:175). Важливо навіть, скільки разів він хвалить: «Семикратно кожного дня я прославляю Тебе» (118:164). Це мене дуже пригнічувало. Мимоволі думаєш те, чого думати не хочеться. Вдячність Богові я розумів, поклоніння Йому, послух, але не ці ж безперервні лестощі! Мене не утішив сучасний богослов, що пояснив мені, що «Бог має на хвалу право».
Я і зараз вважаю, що виразився він невдало, але, здається, я зрозумів, що він мав на увазі. Почнемо з предметів неживих. Що ми хочемо сказати, коли кажемо, що «картина заслуговує захоплення»? Не те, що нею захоплюються, – сотнями поганих картин захоплюється маса народу. Не те, що вона заслужила захоплення, – працювала, старалася і заслужила. Ми хочемо сказати, що захоплення – правильна, адекватна реакція на неї, і якщо ми так не реагуємо, ми безглузді і сліпі, більше того – нам же гірше, ми багато втрачаємо. Те ж саме можна сказати і про красоти природи. Звідси я і йшов, хоча деякі визнають це блюзнірством, поки не зрозумів того, що треба. Хвалити (чи, якщо хочете, цінувати) Бога – означає не спати, увійти до світу дійсності; не цінувати Його – позбутися великої радості, а врешті-решт і усього взагалі. Жалюгідне і убоге життя тих, хто не сприймає музики, або ніколи не був закоханий, або ні з ким не дружив, або не любить читати, або не радіє уранішній прохолоді, або, як я, не цікавиться спортом, – більш ніж слабкі подоби такого стану.
Але це не все. Бог не лише заслуговує захоплення і хвали, Він велів нам хвалити Його. Я цього не розумів, поки не збагнув: коли ми служимо Богові, Він відкривається нам. Не усе, не завжди, але дуже багато хто «красу Господню» бачить у храмі. Навіть в юдаїзмі суть жертвопринесення була не в тому, що люди давали Богові тельців і агнців, але в тому, що Сам Він давав Себе людям, коли вони це робили; у нашій же літургії це набагато виразніше, просто фізично відчутне. Жалюгідну думку про те, що Богові в якомусь сенсі потрібне наше поклоніння, як суєтній жінці потрібні компліменти або пихатому письменникові – рецензія, спростовують слова: «Коли б я зголоднів, то не сказав би тобі» (49:12). Навіть якщо припустити, що є така безглузда істота, вона навряд чи звернулася б до нас, нижчих зі своїх розумних творінь. Я не чекаю від мого пса похвал моїй книзі, і не від всякої людини мені приємна похвала.
Але головного я ще не розумів. Я мислив хвалу як похвалу, схвалення, яке хтось комусь виражає. Мені не спадало на думку, що всяка радість сама собою переходить у хвалу, якщо не стримаєш її з боязкості і делікатності. Світ тільки і робить, що хвалить і славить: закохані вихваляють коханих, читачі – улюблені книги, спортсмени – свій спорт; словом, усі кому не лінь розписують погоду, пейзажі, вина, страви, акторів, машини, коней, приятелів, дітей, квіти, країни, коледжі, гори, марки, комах, навіть політиків і учених. Я не раз помічав, що особливо часто і багато хвалять найпокірливіші, найздоровіші і найрозумніші люди, а неповноцінні і безглузді хвалять рідко і мало. Хороший критик знайде що похвалити в недосконалій книзі; поганий викреслює з літератури одну книгу за другою. Здорова і доброзичлива людина знайде, за що похвалити найскромнішу їжу, навіть якщо вона звикла до дуже вишуканої; хворий або сноб знайде недоліки в будь-якому пригощанні. Якщо відняти надзвичайні обставини, можна сказати, що хвала – словесне вираження душевного здоров’я. Абсолютно не важливо, уміла вона чи ні; багато любовних віршів так само жахливі, як гімни. Ще я помічав, що, коли ми хвалимо, ми вічно просимо до нас приєднатися: «А? Правда? Ні, правда?» Коли псаломщик просить усіх хвалити Господа, він робить рівно те ж саме, що робить людина, яка говорить про предмет своєї любові.
Мабуть, ми так хвалимо те, що нас радує, бо хвала не лише виражає, але і доповнює нашу радість, доводить її до повноти. Не заради лестощів закохані повторюють один одному, як вони красиві, – радість їх неповна, якщо вони цього не скажуть. Коли відкриєш нового письменника, неодмінно потрібно розповісти, який він талановитий; коли несподівано побачиш прекрасну долину, просто неможливо мовчати; коли почуєш хороший жарт, треба ним поділитися. Звичайно, словами усього не передаси. Ось якби написати прекрасні вірші, або чудову музику, або картину, наша радість була б ще повнішою. А якби смертна людина могла гідно вихвалити найвище на світі, душа її досягла б вищого блаженства.
Коли я думаю про це, я розумію християнське вчення про те, що ангели і блаженні душі славлять Бога на небесах. Це зовсім не те, що «піти в церкву». Наша «служба» – дуже слабка подоба, ми тільки намагаємося там славити Бога, і в 99,9% випадків це нам не вдається. Щоб уявити собі, про що говорить це вчення, ми повинні припустити, що ми переповнені любов’ю до Бога, ми просто витримати не можемо такої любові і радості, вони ллються з нас, хльостають. У шотландському катехізисі сказано, що призначення людини – «славити Господа і радіти Йому». Свого часу ми дізнаємося, що це – одне й те ж. Повна радість і є хвала. Коли Господь велів нам хвалити Його, Він велів нам Йому радіти.
А доки, як сказав Донн, ми налаштовуємо інструменти. Це може доставити чималу насолоду, але тільки тому, хто хоч якось провидить симфонію. Юдейські заклання і навіть найсвятіші наші обряди – обіцянка, репетиція, а не концерт. Як всяка репетиція, вони вимагають праці, а радощі можуть і не дати. Але без зусиль радості взагалі не буде. «Виконуючи релігійні обов’язки», ми риємо канали в пустелі, щоб воді, коли вона з’явиться, було де текти. Я хочу сказати, так буває зазвичай; є і інші хвилини, і в деяких дійсно блаженних душ їх багато.
Що ж до принципу «ти – мені, я – тобі», справа гірша. Цей безглуздий пережиток язичництва дійсно є в Псалмах. Полум’я не завжди чисте, але не в тому суть. Та і не нам дивитися звисока на найкорисливіших псаломщиків. Ми не торгуємося так простодушно; але і не все промовляємо в молитві. Я часто дивуюся, що тільки не спадає на думку, коли молишся, які ідіотські угоди, обмовки, які компроміси ось-ось запропонуєш Богові, як по-дитячому безглуздо з Ним сперечаєшся. Язичництво живе в нас. Його дурниці і хитрощі куди сильніші за його красу і простодушність. Якщо ви наділені владою, неважко зламати сопілки, зупинити танці, розбити статуї, стерти з пам’яті казки; але дуже важко докінчити корисливого, заляканого дикуна, що живе в нашій душі, – те жалюгідне творіння, якому Господь може сказати: «Ти це робив, а Я мовчав; ти гадав, що й Я такий, як ти. Але Я викрию тебе і поставлю перед тобою гріхи твої» (49:21).
