Зі слів цього прохання окреслюються дві речі: є воля Божа щодо нас і для нас, що має стати критерієм і нашої волі й буття, а також: суть «Неба» в тому, що там непорушно збувається воля Божа, або дещо іншими словами: там, де звершується Божа воля, є Небо. Суть Неба – це єдність з Божою волею, єдність волі й істини. Земля стає «Небом», якщо в ній здійснюється Божа воля, і вона є просто «землею», протилежністю Небу, якщо вона уникає Божої волі. Тому ми просимо про те, щоб на землі було, як на Небі, щоб земля стала «Небом».
Але що це таке «Божа воля»? Як її пізнати? Як її чинити? Святе Письмо виходить з того, що людина в своїй глибині знає про Божу волю; що існує глибоко вкорінене в нас співзнання з Богом, яке ми називаємо сумлінням (пор., напр., Рим. 2:15). Але там також зазначається, що це співзнання з Творцем, яке Він нам дав при сотворенні «на Свою подобу», в історії людства замулене чи не зовсім згасле, але все ж різною мірою прикрите, тихе тремтяче полум’я, яке просто надто часто опиняється під загрозою загаснення під попелом всіх упереджень, що в нас відкладаються. І тому Бог наново заговорив до нас словами історії. Вони приходять до нас ззовні та допомагають внутрішньому знанню, яке стало надто прикритим.
Як ядро цього історичного «допоміжного уроку», в біблійному Об’явленні присутні десять слів із Синайської гори, що – як ми бачили – Нагірною проповіддю аж ніяк не скасовуються, ані не перетворюються на «старий закон», а навпаки, більш розвинені, чистіше сяють у всій своїй глибині й величі. Ми бачили, що ці слова не нав’язані людині ззовні. Вони є, наскільки ми можемо сприйняти, одкровенням суті Самого Бога, а тому й викладом істини нашого буття: нотні записи нашої екзистенції для нас розкодовуються, так що ми можемо їх читати і застосовувати в житті. Воля Божа походить із буття Бога і тому веде нас до істини нашого буття, визволяє нас із самознищення через оману.
Через те, що наше буття походить від Бога, ми, незважаючи на всі замулення, що нам перешкоджають, можемо вибратися в дорогу до волі Божої. Під старозавітним поняттям «праведника» розуміли саме це: жити Словом Божим, волею Божою, та звикати до відповідності цій волі.
Якщо Ісус говорить нам про волю Божу і про Небо, в якому вона здійснюється, то це знову тісно пов’язане з Його власною місією. Біля криниці Якова Він каже учням, що принесли Йому їсти: «Їжа Моя – волю чинити Того, хто послав Мене» (Йо. 4:34). Це означає, що єдність з волею Отця є Його життєвою основою. Єдність волі з Отцем є взагалі ядром буття Ісуса. Але в проханні молитви «Отче наш» ми вчуваємо і пристрасний діалог Ісуса в Гетсиманському саду: «Отче Мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша Мене. Однак не як Я бажаю, лише – як Ти». «Отче Мій, коли ця чаша не може минути, щоб Я її не пив, хай буде Твоя воля!» (Мт. 26:39,42). Цю молитву Ісуса, в якій Він дає нам заглянути в Свою людську душу, побачити її єднання з волею Божою, ми ще окремо розглянутимемо в роздумах над Його Страстями.
Укладач Послання до Євреїв у духовній боротьбі в Гетсиманському саду (Євр. 5:7) виявив розкриту серцевину таїнства Ісуса, і – на основі цього – тлумачив це таїнство псалмом сороковим. Він прочитує цей псалом так: «Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але приготував єси тіло Мені… Тоді Я сказав: ‘Ось іду, бо у сувої книги написано про Мене, щоб учинити Твою волю, Боже’» (Євр. 10:5 і далі; Пс. 40:7-9). Усе єство Ісуса сконцентроване в цих словах: «Ось іду, щоб учинити волю Твою». Тому ми щойно тепер повністю розуміємо слова: «Їжа Моя – волю чинити Того, хто послав Мене».
І тепер ми розуміємо, що Ісус сам у найглибшому і буквальному значенні цього слова є «Небом» – Він, в якому і через якого Божа воля здійснюється цілковито. Дивлячись на Нього, ми пізнаємо, що ніколи не можемо бути в усій повноті «праведними» завдяки собі самим: гравітація нашої власної волі тягне нас постійно геть від Божої волі, змушує нас ставати просто «землею». Але Він нас приймає, притягує нас до Себе вгору, всередину Себе, і в сопричасті з Ним ми пізнаємо й Божу волю. Так, у цьому третьому проханні Господньої молитви ми молимося врешті-решт про те, щоб безупинно наближатися до Ісуса, щоб таким чином Божа воля перемагала гравітацію нашого егоїзму, чинила нас здатними піднятися на висоту, до якої ми покликані.
Із книги «Ісус з Назарету» Йосифа Рацінґера (Папи Бенедикта XVI)
