Не завжди те, що ми називаємо молитвою, нею насправді є. Не завжди те, що ми називаємо молитвою, є справжньої і живою зустріччю з Богом. Тож і не завжди те, що ми називаємо молитвою, приносить нам задоволення і приємність.
Часто у молитві занадто багато СЕБЕ, свого «я», своїх прохань і бачень порятунку власного життя і світу. Часто у молитві занадто мало Бога, зустрічі з Його особою, простору для Його Слова. Часто наша «молитва» є лише виконанням обовʼязку, здійсненням своїх життєвих принципів, черговим способом самореалізації та самоствердження.
Чи здатні такі зусилля принести нам спокій та умиротворення? Чи можуть пошуки СЕБЕ і «свого» привести до віднайдення Бога і Божого? Чи можна називати «молитвою» те, що нею не є?
Справжня молитва розпочинається із вдячності. Адже вдячність дозволяє нам побачити іншого. Саме з неї розпочинається відкриття нашої взаємозалежності у спільноті людей та відкинення ілюзії самодостатності стосовно Бога. Саме вдячність стає порогом для довіри, смирення і відкритості.
Відтак молитва продовжується прославою, що народжується зі смирення. Прослава – це не про голосні промови і декларації, але про визнання безумовної та безмірної любові Бога. Бога, який прийшов у цей світ та увійшов у долину смерті, болю і страждань людини задля того, щоб підійняти, зцілити та воскресити. Задля того, щоби зустріти тебе і мене серед життєвих викликів нашого життя. Таким чином, прослава стає зустріччю.
Не можна уявити собі молитви без слухання, без надання Богові простору для дії. Адже Його Слово живе і діяльне, Його Словом постав цей світ і саме воно приводить до гармонії/зцілення розбиті злом і гріхом закутки нашої душі. Своїм Словом він не просто вказує, що робити, Він співдіє; він не просто виправляє, він зціляє; він не просто кличе до нових висот, він супроводжує життєвими стежками.
Зрештою, у молитві зʼявляється прохання, яке неможливе без довіри. Чи можна щось просити, не вірячи у виконання? Чи можна звертатися за допомогою, не довірившись цілковито? Чи можна запрошувати увійти у життєву ситуацію, будучи замкненими на замок? Тож тільки у довірі… І ця довіра передбачає визнання нашої обмеженості: адже у той час, коли ми вимірюємо своє життя теперішнім моментом, бо минули вже нам не підвладне, а майбутнє – невідоме, Господь знає наше минуле, теперішнє і майбутнє, і то не тільки земне. Тож Бог «вимірює» вічністю, до якої провадить нас життєвим шляхом, сповненим моментами радості і смутку, успіхів і невдач.
Тож молитва – це зустріч із справжнім живим Богом та справжнім собою. Лиш у Бозі ми відкриваємо себе. Лиш у Ньому ми віднаходимо власне покликання. Лиш у стосунках із Ним ми живемо. Тож молитва – це і є життя.
