— Ой, якби люди просто мене толерували… не дорікали, не нагадували про мої помилки…
— Тобі справді цього хочеться?
— Ну… так. Було б легше.
— Але тоді й радості не було б.
— Чому?
— Бо толерування – це байдужість. А прощення – це любов. Толерування каже: “Мені байдуже, що ти зробив”. А прощення каже: “Я пам’ятаю, але люблю тебе більше, ніж твої помилки”.
— Тобто прощення – це не забуття?
— Ні. Прощення – це повернення додому. Це коли ти розумієш, що зробив не так, і тебе не просто “терплять”, а обіймають. Як той батько, що побіг до сина.
— А що робити на початку Великого Посту?
— Прости. Але не формально, не зітхнувши і не кажучи “Ну, гаразд”. Прости з радістю. Як Отець. Як той, хто чекав, вибіг і святкував.
— А якщо я сам собі не можу пробачити?
— Отут і почни. Прости собі. Не толеруй. Не забувай. Прости – але з радістю.
02.03.2025
