«Ти завжди при мені, дитино, і все моє – твоє» (Лк. 15, 31).
Св. п. Блаженніший Любомир (Гузар) любив казати: «Доки живуть наші батьки, є хтось, хто може сказати нам: «Дитино»». Справді, є щось надзвичайно миле, надзвичайно ніжне у цьому короткому слові: «Дитино». Лише батьки можуть сказати його і лише в їхніх устах воно звучить так, що зачіпає найпотаємніші струни нашого єства. І скільки б ми не мали років, усі ми дуже потребуємо чути це звернення: «Дитино». Проте батьки відходять до вічності, а нам залишається тільки спомин і тиха ностальгія за кимось, хто міг би нам сказати це чарівне слово «Дитино».
Притча про блудного сина пригадує нам, що маємо Когось, для Кого ми завжди залишимось дітьми, улюбленими синами і доньками, і до кого Він безнастанно скеровує це дороге і так миле для нас звертання: «Дитино!». Цей Хтось – це наш Господь, Отець Небесний. І з Його Божих батьківських уст лине до нашого серця безнастанно це Боже слово: «Ти – моя дитина!».
Людина відчуває в глибині свого єства цей віковічний поклик свого Творця, то ж кличе до неба у відповідь: «Споглянь же з неба й подивись з преславного, святого твого житла. Бо Ти – наш Батько, Господи, “наш Викупитель споконвіку” – Твоє ім’я» (Іс. 63, 15-16).
Що більше, Господь наш Ісус Христос, прийнявши наше тіло і уподібнившись до нас в усьому, крім гріха, об’являє нам, що ми у Ньому і через Нього є не просто Божими дітьми, але улюбленими Божими дітьми. «Це – син мій улюблений, у Тобі моє уподобання» (Мт. 3, 17; 17,5) чути голос Отця над Ісусом у Йордані і на Таворі і цей голос відлунням звучить над кожним з нас в день нашого Хрещення: «Ти – син мій улюблений!», «Ти – донька моя улюблена!».
Св. Йоан Богослов, захоплюючись цим невимовним даром Божого дитинства, кличе: «Дивіться, яку велику любов дарував нам Отець, щоб ми дітьми Божими звалися. Ми і є ними.» (1 Йо. 3, 1). Буття Божою дитиною це – наша найглибша ідентичність, наш, так би мовити, «паспорт», наше «посвідчення особи».
Сягаймо по це “посвідчення особи” якомога частіше, щоб в серці панували Божий мир і тиха радість, щоб з усвідомлення нашого Божого дитинства черпати силу і надію.
“Воздайте Господеві, сини Божі, воздайте Господеві славу й силу!
Воздайте Господеві славу імени Його, вклоніться Господеві в святих шатах…
Господь народові своєму дасть силу, Господь благословить народ свій миром” (Пс. 29, 1-2.11).
