— Дивися, як вони граються. Цілими годинами — і ніби часу не існує.
— Діти вміють бути повністю в моменті. Коли граються — то по-справжньому, без “але”, без напівсерйозності.
— Я іноді заздрю їм. Ми, дорослі, ніби втратили цю здатність — бути всім серцем у чомусь.
— Знаєш, Ісус казав: “Якщо не станете як діти…”
— …то не увійдете в Царство. Так, я пам’ятаю. Але хіба це не про дитинність? Про наївність?
— Ні. Не про наївність. Про довіру. Про те, щоб бути вірним грі, в яку увійшов.
— Грі?
— Так. Віра — це теж гра. Але не в сенсі розваги. А в сенсі повного залучення. Дитина не грається впівсили. Вона вся — у грі: очі, серце, думки.
— А ми часто “віримо” ніби з краю. Ніби пробуємо, але не стрибаємо.
— Саме тому й бракує радості. Бо віра — не обов’язок. Це запрошення в гру, де правила — любов і довіра.
— І не треба все контролювати. Просто ввійти.
— Як дитина. Не ідеальна, але справжня. З відкритими очима, з довірою до Того, хто кличе грати…
— І що, навіть у стражданні, в гріху — ця “гра” триває?
— Завжди. Бо Бог не виключає з гри за помилку. Він завжди чекає, щоб ми знову ввійшли — всім серцем.
— Як діти…
— І тоді віра стає не тягарем, а подихом. Радісним, живим — справжнім.
ГРА
