Послання Апостола Павла до Филип’ян 4, 10-23.
10. Браття, я зрадів у Господі, що ваші піклування про мене знову нарешті ожили; ви про те старалися, та нагоди вам бракувало. 11. Кажу це не тому, що терплю злидні; бо я навчився задовольнятись тим, що маю. 12. Знаю, що то бути вбогим, знаю бути і в достатках: в усьому і в усіх обставинах я звик і насичуватися, і голодувати, жити в достатках і терпіти злидні. 13. Все можу в тому, хто мене укріпляє. 14. Та все ж таки ви зробили добре, що взяли участь у моїх стражданнях. 15. І ви, филип’яни, знаєте, що на початку євангельської проповіді, коли я вийшов був з Македонії, крім одних вас, ніяка Церква не брала участи в моїх видатках і прибутках, 16. бо й у Солунь ви раз і вдруге вислали були мені на потреби. 17. Не щоб я шукав дарів, я бо шукаю плоду, що множиться на вашу користь. 18. Я одержав усе і маю надто. Мені доволі всього, відколи я дістав від Епафродита вашу милостиню: пахощі солодкі, жертву приємну, Богові вгодну. 19. Тому мій Бог виповнить усі ваші потреби, за багатством своїм, у славі, у Христі Ісусі. 20. А Богові й нашому Отцеві слава на віки вічні. Амінь.
21. Вітайте кожного святого у Христі Ісусі. Вітають вас брати, які зо мною. 22. Вітають вас усі святі, особливо ж із цісарського дому.
23. Благодать Господа нашого Ісуса Христа хай буде з духом вашим. Амінь.
Євангеліє від Луки 7, 36-50.
36. В той час просив Ісуса один з фарисеїв, щоб їв з ним. І ввійшов Ісус до фарисея в хату й сів за столом. 37. Аж тут жінка, що була грішниця у місті, довідавшись, що він був за столом у хаті фарисея, принесла алябастрову плящинку, повну пахощів, 38. і, ставши, вся у сльозах, коло ніг Ісуса ззаду, почала обмивати слізьми його ноги, волоссям своєї голови обтирати і цілувати ноги й мастити їх пахощами. 39. Побачивши те фарисей, що запросив його, міркував собі, кажучи: якби це був пророк, він знав би, хто й яка це жінка, що доторкається його: це грішниця!
40. Тоді Ісус заговорив до нього:
– Симоне, маю тобі щось сказати.
Той відповів:
– Кажи, учителю.
41. – Двоє довжників було в одного позичайла; один був винен п’ятсот динаріїв, а другий п’ятдесят. 42. А що вони не мали звідки віддати, він подарував обом. Котрий, отже, з них більше буде його любити?
43. Озвався Симон і каже:
– Гадаю, той, якому подарував більше.
Ісус сказав до нього:
– Судив єси добре.
44. І, обернувшися до жінки, промовив до Симона:
– Бачиш цю жінку?
Прибув я у дім твій, і ти не дав мені води на ноги. Вона ж слізьми обмила мені ноги й витерла своїм волоссям.
45. Поцілунку ти мені не дав; вона ж, відколи я ввійшов, не перестала цілувати мені ноги.
46. Оливою не намастив ти голови моєї; вона ж миром пахучим намастила мені ноги.
47. Тому кажу тобі, прощаються їй численні її гріхи, бо вона полюбила багато. Кому ж мало прощається, той мало любить.
48. Потім сказав до жінки:
– Прощаються тобі гріхи твої.
49. І почали ті, що з ним сиділи за столом, говорити між собою:
– Хто це такий, що й гріхи відпускає?
50. До жінки ж промовив:
– Віра твоя спасла тебе; іди в мирі.
Лк. 7, 36-50. “Віра твоя спасла тебе; йди в мирі!”
Про те, як віра в Бога рятує ми чуємо часто. І до певної міри сприймаємо ці слова, як красивий афоризм. Та про їхню правдивість і пряме значення можуть засвідчити лише ті, хто пережив якусь кризу в житті, коли воно чи у фізичному, чи в моральному плані було на межі і порятувати не могло ніщо, окрім чуда.
Саме в складних ситуаціях найгостріше відчуваємо, що не залишені наодинці. І, що вірячи у всесильність Господа, віддаючи все на Його волю, можемо бути врятовані. Та мало знати, що Бог є, мало сказати — „на все Твоя воля“, треба усвідомити і зуміти прийняти її.
