25 істин життя до моїх 25

Інші дописи автора

    Оціни

        25 істин життя до моїх 25

        Усі наші дні сповнені відкриттів та переживань, емоцій та роздумів. Незабаром мені 25, це чудова дата, з якої, озирнувшись, вже трішки чогось і видно. Ділюсь із вами нехитрими правдами, які мені вдалось пізнати до своїх 25.

        Час – набільш відносне поняття в нашому житті. І коли ми кажемо, що не маємо часу, це, здебільшого, означає, що нам не хочеться виділяти на щось конкретне ані сил, ані намагань. І найбільше мистецтво – навчитися бути чесним з собою та відповідальним за свій вибір, щоб жодної хвилини свого життя не вважати втраченою.

        Люди завжди приходять і йдуть від нас. Як у великому театрі – відіграють свої ролі та ідуть. Мабуть, найсуттєвіше – навчитись бути готовим до зміни декорацій – завжди незворушно приймати задум Режисера.

        Іноді стосунки заходять в глухий кут. Так, і це правда. Однак лише  ми самі визначаємо їхню цінність для нас. І як тут важливо не недооцінити свого егоїзму!

        Втрати близьких людей – це завжди і для кожного найжорстокіші моменти. І лише вони здатні відкривати очі на суттєве, виявляти рівень нашої людськості та жаги до життя.

        Друзі – це не пафосна назва для вигідних зв’язків. Ті, хто має справжніх друзів, чітко відрізняють вигоду від жертовності. Бо тільки там, де є жертовність, існує дружба.

        Люди бувають немилосердно нестерпними. Однак саме це і повинно мотивувати нас бути кращими.

        Нічого більш загадково та величнішого, ніж справжні, віддані взаємини між чоловіком та жінкою, мабуть, немає у цьому світі.

        Лише любов здатна лікувати. Серцю, закритому до любові, навряд чи допоможуть ліки.

        Матеріальні цінності – це всього лише метафора. Цінним є лише те, за що не можна заплатити, чого не можна вкрасти або ж купити. Гроші дані нам для вільного циркулювання: як тільки ми намагаємось їх привласнювати, виділяти для них  чи не центральну комірку своєї душі, вони одразу ж стають нашими ворогами, здатними вбити усе людське.

        Ніколи не варто маніпулювати людьми, які нас люблять, поважають, цінують. Вони – не інструмент і не засіб для створення комфорту.

        Як тільки-но починає здаватися, що світ перевернувся – то не здається. Найкраще тут – зайняти горизонтальне положення. Рано чи пізно стане відомо, де усьому голова, а де – ноги.

        Чи не найбільш дошкульними паразатими цього світу є… Ні, не комарі і не блохи, а наші постійні думки. Ну що може дати постійне прокручування мільйонів сценаріїв тої чи іншої події, розплутування наперед ще не існуючих проблем? Думки дані нам для того, щоб будувати, а не руйнувати гармонію свого життя.

        Існують незаперечні істини, для яких майже немає варіантів чудес. Це, наприклад, якщо тортик не дорівнює з десяткам присідань, то він дорівнює з десяткам зайвих грам.

        Нічого і ніколи не варто робити без любові. Уявіть собі, яким би був наш світ, якби Бог хоч щось створив, ставши не з тієї ноги.

        Пробачати – це не акт благочестя. Це результат величезної праці зі своїм “я”.

        Тут і тепер – це твоє. Всього іншого не існує.

        Формули “а що би було, якби”, “коли б я тоді зрозумів…” – абсолютно безрезультатні. Слід раз і назавжди їх викинути зі свого мислення.

        Як тільки перестаємо порівнювати себе з іншими – починаємо жити.

        Не буває ідеальних стосунків. При найменшій нагоді дорікнути своїй половинці, згадуймо магічний вислів: “яке їхало, таке здибало”.

        Кажуть, що досвід приходить з роками, однак не уточнюють, що найчастіше з розбитим носом, колінами чи серцем.

        На місці втраченої довіри завжди залишається недосліджена і невиліковна чорна діра.

        Сказати зарано і запізно – це однаково зле. Тому завжди варто бути рішучим.

        Добрі вчинки – це неймовірна хвиля позитиву, яка заряджає цей світ і кожного з нас.

        Ніхто і ніщо не здатне нас вбити або зцілити, окрім нас самих. Сам Бог, створивши нас зі Себе Самого, не посмів жодним чином обмежити нашої свободи. Як же ж високо Він цінує нас! Чи розуміємо, наскільки?

        Із кожним ранком та вечором наш ліміт тут, на землі, вичерпується. Тому краще пам’ятати про скарбничку на потім, даруючи світу любов, усмішки, радість. Бо у цьому – наше покликання. Бути іскрами любові, запалювати, обігрівати, освітлювати аж до останнього блиску.

         

        Автор:  Тетяна Трачук

        Знайшов помилку? Допоможи виправити! Виділи фрагмент тексту та натисни Ctrl+Enter.

        Інші дописи автора

          Оціни

             

             

            Підпишись на новини

            Про автора

            Тетяна Трачук
            Учасник команди ДивенСвіт:)

            Коментарі

            • Ігор Шевчук, поет КО НСПУ    30.09.2017 о 14:43

              0

              0

              Юлія Кропив’янська : Олесь, чоловік Божий (Ульяненко)

              …А нагорі, куди пробитися так важко, мешкає характерний герой – такий собі «чоловік Божий»…

              Це людина, яка зневажає матеріальні цінності (на противагу до двох вищезгаданих типажів), живучи у злиднях, але по правді – власній, внутрішній, пізнаній від Бога. Часто це дивак, безхатько, який виринає нізвідки, але знає все незбагненним інтуїтивним чуттям… Він є знаряддям у Божих руках і не відмовляє спраглим, що приходять по ковток істини, – та в нього рідко затримуються,

              бо насолоди тягнуть униз.

              …і вони не вільні, на «другому поверсі» узагалі не бачимо жінок, – а от на висоті, здається, є просвіт. Уже згаданий Лаврентій знайомиться в лікарні з сестрою Юлією, монахинею греко-католицької церкви, і між ними зароджується божественна любов – без бажання володіти, хіба ділитися радістю упізнавання, взаємовідчування й розуміння («що Бог послав, не може бути блудом»).
              Наведу розлогий фрагмент:
              «Він подумав, що ловить слова її, як вітер, вслухається в її ходу. Навіть запах простого вбрання викликав якийсь радісний, майже дитячий зойк у душі. Він спостерігав, як вона йшла, легко, без напруги, і говорила слова, сидячи на плямі світла, легко, без плотоядності усміхаючись; так усміхалися не для когось одного, а для всього світу, а світ у Біблії був Божим, хоча і страшним. Він радів її появі, як радіють діти вітрові, як дитина, він відкривав у її словах щось більше, ніж було вкладено в його голову, принаймні йому так видавалося; він почував себе незграбним, пихтів, червонів, коли мова заходила про сторонні речі. […] Юлія жила не серед показних, не серед яскравих парникових квітів цього блискучого, як скло, світу, готового тріснути, розлетітися на друзки, зрізаючи все живе на шляху; вона невідривно була живою істотою в ньому самому, вона була не частиною його, а його прихистком, з якого він не пив ані крові, ані наснаги; він носитиме те тремтіння в собі, знаючи, що воно довіку житиме в ньому, і нічого світ не зможе зробити з тим животворним, бо їх поєднало те, що люди називають Богом, те, що є початок і кінець, що є безкінечністю, яка владарює над усім живим, що має дух […]».
              (Від 29.09.2017, ЛітАкцент)

            Напиши відгук