Євангельське читання у 4-ту неділю Великого Посту розповідає про чоловіка, який приходить до Спасителя і просить Його про зцілення сина: кожного разу у свята (на новомісяччя) злий дух починав мучити молоду людину, кидав її то в вогонь, то у воду. Згідно двох історії в Марка і Матея батько апелює до Ісуса, що він вже приводив сина до Його учнів, але вони не змогли нічим зарадити. Цього разу він приходить ще раз, але вже не до учнів, а до Христа. Характерно, що початок 9-ї глави Марка розповідає, що Ісус з Петром, Яковом і Йоаном перебувають на Таворі. Отож, зустріч батька з іншими учнями стається саме у цей час, коли Ісуса не було.
Господь відповідає доволі жорстким і викривальним висловом: «О, роде невірний і перелюбний! Доки буду з вами, доки терпітиму вас?»
Виникає перше запитання: до кого ж звернені ці слова, кому насправді Господь докоряє за невірство? Більшість читачів тексту скажуть, що до учнів, які, мовляв, не змогли вигнати злого духа. І таке сприйняття розповіді Євангелія виглядає аргументованим і цілком логічним, особливо з огляду на прикінцеву фразу Христа, що «цей рід виганється тільки молитвою і постом». У вислові Ісуса «рід цей перелюбний і грішний», слово «рід» (гр. γενεά) означає покоління сучасників, що оточують Спасителя. Але з урахуванням близькосхідної риторики, а також беручи до уваги, що Господь нікого з нещасних і потребуючих людей ніколи не викривав прилюдно, ми розуміємо, що у першу чергу ці слова адресовані самому батькові біснуватого хлопця. Ісус тут користується відомим риторичним засобом біблійного «ремезу»רֶמֶז- або натяку.
У даному випадку Христос натякає батькові, що причина біди зовсім не в апостолах, а в ньому самому. Тут заслуговує на особливу увагу виняткова педагогіка делікатності Ісуса: оточуючі не розуміють, що ці болючі слова звернені до батька, але важливіше, що сам батько розуміє і це глибинно торкає його. У цьому накреслено особливий контекст стосунку Ісуса з грішниками – не «застрелити» гіркою правдою невіруючу людину, а відкрити її на віру, не принизити тоді, коли вона і без того принижена власними беззаконнями. Ісусова педагогіка зцілююча, а не викривальна. Він лікар (гр. θεραπευτής), у найглибшому духовному сенсі, а не черговий вчитель моралі.
Батько приходить до Ісуса з очевидною претензією. Характер його апеляції до Христа звучить звинувачувально. Він огірчений безсилістю апостолів. Це звична традиція Сходу – звертатися до наставника, якщо його учні зробили щось не так. Ісус навпаки своєю відповіддю пропонує батькові перевести погляд у власне життя. Іншими словами Він ніби бажає сказати: «Чи варто засуджувати учнів, коли ти сам ведеш гріховне життя».
Одночасно Господь вказує батькові на причину страждання його сина (усунути наслідок (біснування) неможливо, не усунувши спочатку причину). Ісус, на думку багатьох авторитетних Отців Церкви, у цьому контексті має на увазі перелюбне життя батька. Ймовірно у ранній Церкві існувало якесь знане джерело, на яке посилаються Отці, що говорить про цей текст у згаданому ключі. Злий дух опановує сина через гріх батька, пробиває фундамент «будівлі» сімейного щастя і отримує владу над сином. Через беззаконня батька страждає дитина. Ось до чого апелює Ісус і ось про що слід вартувало б подумати батькові у першу чергу.
Та сама оповідь у викладі євангеліста Матея також викликає подив: викривши батька у невірстві і вказавши на його гріх, Спаситель негайно забороняє бісу мучити дитину і зцілює її. Зазвичай в Євангеліях ми бачимо, що перш ніж здійснити будь-яке чудо Господь стає свідком віри людини, і звертається словами: «Іди, віра твоя спасла тебе!», бо чудо вимагає співучасті людини, її активної віри. Але тут відбувається щось протилежне: вказавши на грішність і невірство батька, Ісус одразу ж зцілює сина.
Марко докладніше, ніж Матей викладає цю історію, і ми можемо бачити, що діалог між Ісусом і батьком не вичерпано. На благання батька: «Якщо можеш, зглянься над нами і допоможи нам», Господь говорить: «Якщо хоч трохи можеш вірувати, то все можливе віруючому». І батько відповідає дуже дивним вигуком: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству! »Як зрозуміти це «вірую … допоможи моєму невірству»? Чи вірить він або чи просто продовжує не вірити? Ймовірно, побачивши, що Господь не відвертається від нього, знаючи про нього все, навпаки все ж подає йому надію на спасіння сина і у пориві відчаю інтуїтивно хапається за оцю останню можливість, і вигукує: «Вірую, Господи!» У той самий момент, якось ніби неприродно звучать в його устах, бо вони мало відповідають його життю. І він тут же з болем вигукує: «Допоможи (зарадь) моєму невірству!». Одне зі значень слова «допоможи» (гр. βοη-θέω) означає буквально “вилікуй”, “прийди з лікарською допомогою” до мого невірства. Факт невірства батька тут представлений, як явище, що потребує “медичного втручання” божественного Хірурга. Воно не лікується через звичайну працю над собою, самодисципліну, зусилля волі, тощо. Гріх невірство схожий до інородного тіла в організмі, якого таблетками не вилікувати, він може бути лише зціленим. Звернувшись за поміччю до Христа відносно нещасного сина, сам батько повстає, як головний анти-герой історії і основна причина нещастя своєї дитини.Чим прекрасне це Євангеліє? Зцілюючи біснуватого сина, Господь робить чудо у відповідь на визнання (ісповідування) не віри, а власного невірства. Чому? Тому що визнаючи свою невіру і просячи допомоги у Спасителя, батько робить перший крок на шляху до віри. Зцілення сина стає своєрідним містком для навернення батька. Здається батько робить дуже мінімальний крок, але Господь і його не відкидає. Ісус вірить у людину навіть тоді, коли вона не вірить в Нього і здається цілком втрачена для самої себе.Трохи нижче Господь говорить що треба мати «віру, як гірчичне зерно». Чому Господь використовує віру в об’ємі метафори маленького насіння? Тому що насіння, яким малим воно б не було, має тенденцію до росту, воно має у собі порив, який остаточно розриває саме насіння, проростаючи у щось набагато більше. Так само й віра розпочинається із цього пориву, внутрішньої гарячості. Жива віра перебуває завжди у русі, в життєдайній динаміці, у бажанні подолати себе.
Саме таку віру-порив і віру-розрив зі своїм минулим проявив безіменний батько євангельської історії, яка між рядків, лунає як запевнення Ісуса у виборі нового життя. І Христос вірить словам батька, хоча не бачить ще плодів його віри, але прозріває потужний імпульс його щирості. Саме так вірить Бог у людину. Він вірить у нас, не з урахуванням багажу наших гріхів з минулого, а у найсвітліший образ життєдайного потенціалу, який ще не розкритий і про який ми самі навіть не здогадуємось.
