Міграція у найрізноманітніших локально-причиннєвих проявах так чи інакше заторкувала життя людини впродовж історії. Переселення – це завжди зміна соціального оточення, а відтак – цілий комплекс змін: культурних, психологічних тощо.
Сьогодні проблема міграції гостро постала перед українським суспільством: через окупацію Криму та воєнні дії виникла окрема група вимушених мігрантів, тих, які рятуються втечею із власного дому.
Звісно, будь-яка проблема стає «проблемою» конкретно для кожного тільки тоді, коли торкається безпосередньо. Інша справа, розуміння своєї причетності почасти приходить занадто пізно.
І от сьогодні я прокидаюсь вранці від бомбардування, вибухів; нестача води, газу, харчів – це моє найшвидше майбутнє, то навряд чи довго роздумуватиму над тим, чи залишити свій дім. Від моменту, коли дім – позаду, його, можливо, зруйнують або ж залишать у пустельному вигляді, я – безхатченко і моє життя тепер – кардинально інше.
Якась частина українського суспільства зараз саме такі – безпритульні і допомога для них, як матеріальна, так і психологічна – вкрай необхідна.
Складність соціальної адаптації для тих, хто покидає свій дім вимушено, містить багато аспектів: втрата зони комфорту, набутого і насидженого, деморалізує людину. Активність, якої вимагає переселення, дуже часто, зіштовхуючись із низкою непідйомних проблем, згасає: куди йти, якщо тебе ніхто не чекає, за що жити, як жити, чи жити?
Суспільство, яке розуміє цінність кожного, забезпечить за всяку ціну успішну адаптацію тих, хто втрачає дім. Чи таким є українське суспільство?
На жаль, не завжди. Рятує ситуацію широка волонтерська сітка, але й вона не безмежна. Може, це й на користь – так зростає громадянська свідомість: хтось, такий, як я, але з іншого кутика країни, втративши все, змушений мігрувати. Як я можу йому допомогти. Якщо це запитання поставить собі кожен?
За статистикою, зовсім малий відсоток вимушених переселенців мігрує за кордон, бо не бачать у цьому жодного сенсу. Водночас більшість із них залишаються жити із уявною, розфарбованою картинкою «покинутого раю» або ж навпаки, футуристичною ілюзією ідилічного повернення додому.
В умовах такої серйозної кризи єдине, що здатне стримати і втримати людину – це релігія, і тому настільки важлива релігійна складова адаптації переселених осіб.
«Ми нікого не змушуємо молитися, ми – християни, не можемо бути не радісними, тому ми просто радіємо, хвалимо Бога – і інші це бачать. Однак нерідко наші брати-мусульмани з нетерпінням чекають спільної молитви». Думки, якими поділився о. Олексій Бределєв із Єзуїтської служби біженців, не відкривають чогось особливого, швидше – видно щось основне: всі ми прагнемо єдності і духовна практика дає її непідробну.
Може саме тому всі ми як свідомі християни маємо говорити про біду ближнього і намагатись хоч якось їй зарадити, бодай молитвою, може порадою, може навчанням, може притулком або ж хоча «ментальним» комфортом на своїй території.
Церква здатна об’єднувати найбільш роз’єднаних, однак лише тоді, коли вона – жива і дієва у вчинках кожного, хто вваажє себе її учасником. Тому соціальна адаптація переселених – це насамперед свідома адаптація кожного християнина до нових викликів сьогодення, яке завжди лише таке, як воно є.
Тетяна Трачук
За результатами Круглого столу “Релігійна і соціальна адаптація внутрішньо переміщених осіб у Львові” у рамках 9 Екуменічного Соціального тижня
Фото: creaders
