У подіях, пов’язаних з народженням Спасителя, показано логіку Божого діяння у світі, а саме, що Бог віддає перевагу убогим, останнім, маргіналам, тим, що перебувають на периферіях – географічних, духовних і суспільних. Ця Божа логіка червоною ниткою проходить через усе Святе Письмо, а в пастирях отримує свій особливий вияв.
Варто пам’ятати, що з Вифлеємом пов’язане походження царя Давида, який був там пастухом, а на додаток – наймолодшим з усіх синів свого батька Єссея, що не давало йому жодних шансів на родинне чи суспільне просування. Цікаво, що коли Бог наказав пророкові Самуїлові йти до Вифлеєму і помазати одного із синів Єссея на царя, сам пророк не відразу збагнув логіку Божого діяння і був схильний обирати найстаршого – Еліява, доки не почув від Бога застороги: «Не вважай на його вид та на його високий стан, я його відкинув. Господь бо не дивиться так, як чоловік: чоловік дивиться на лице, Господь же дивиться на серце» (1 Сам. 16, 7). Вибір Бога зупинився на пастухові Давидові, якого Самуїл помазує на царя і цим робить його Пастирем Ізраїлю (див. 2 Сам. 5, 2; Єз. 34, 23).
Уся традиція Ізраїлю пронизана цією пастирською тематикою. Досить згадати, що пастухами були Авраам, Ісаак, Яків, Авель і навіть Мойсей, який упродовж тривалого часу пас овець свого тестя Їтра, а сам Господь, як у Старому, так і в Новому Завітах, представляє себе в образі пастиря, який турботливо пасе своїх овечок – свій улюблений народ (див. Іс. 40, 11; Зах. 9, 16; Йо. 10, 11-17; Одкр. 2, 27; 7, 17).
Незважаючи на таку глибоко закорінену у Святому Письмі пастирську традицію, в часи Христа така праця вже не була в суспільстві в пошані. Що більше, з огляду на стиль їхнього життя, який не давав їм змоги докладно виконати всі релігійні приписи, дотримання яких вимагали фарисеї, пастухи, разом з митарями та грішниками, належали радше до упослідженої частини суспільства. Вони перебували на тогочасній суспільній драбині, напевно, лише одним щаблем вище від рабів-невільників. Отже, пастирі в описі Різдва Христового є останніми людьми в Ізраїлі за суспільною вагою.
Однак Господь у своєму милосерді ламає людські схеми і стереотипи та звертає свій погляд і свою увагу саме туди, де панує темрява, зневага, маргіналізація, убогість. Ісус на початку своєї публічної діяльности цитуватиме в синагозі Назарету пророцтво Ісаї, у якому висвітлено саме таке діяння Бога і яке звернене передовсім до вбогих і знедолених: «Господній Дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий» (Лк. 4, 18-19; див. Іс. 61, 1).
Таке діяння Бога є знаком надії для кожної людини, яка по-різному досвідчує свою убогість – фізичну, моральну, духовну, – для кожного, хто почувається визискуваним, приниженим у своїй гідності, ігнорованим у своїх правах, виштовханим на задвірки суспільного життя. Різдво пригадує нам і усвідомлює нам, що Господь приходить передусім до таких людей і виявляє їм своє «благовоління», дарує їм усю свою любов і милість.
То ж Різдво – це свято надії для убогих і пригноблених, самотніх і засмучених, – усіх, кого суспільство часто ігнорує і принижує. Саме таких людей Господь запрошує до Вифлеєму – «Дому хліба», – щоб тут, при яслах, в яких лежить Хліб життя, сповнилася обітниця Господня: «Це місце мого відпочинку назавжди, тут оселюся, бо я його собі вподобав. Благословлю поживу його щедро, бідних його насичу хлібом. Там приготую світильник для помазаника мого» (Пс. 132, 14-17).
Молитва. Милосердний Боже, втілена Любове і вічна Доброто! Віддаю Тобі поклін і разом з Богородицею прославляю Тебе, що підносиш угору смиренних і насичуєш благами голодних. У моїй убогості й нужді не падаю в зневіру, але, наслідуючи вбогих пастушків, із ще більшою довірою припадаю до ясел, що стали для убогих цього світу престолом благодати. Обдаруй мене своєю милістю і благодаттю та будь для мене Добрим Пастирем тут, на землі, і колись у вічності. Амінь.
Друковане видання: Єпископ Богдан Дзюрах, Назустріч Різдву Христовому, вид. Свічадо, Львів 2022, стор. 118-121.
Владика Богдан ДЗЮРАХ
