Нещодавно у соцмережах, зокрема у facebook, з’явилася низка дописів щодо маловідомих фактів з історії Почаївської лаври. Зважаючи на те, що ця тема стала доволі цікавою для загалу, важливим є коректно подавати історичну інформацію, уникнувши свідомих маніпуляцій, перекручень чи несвідомого повторення тез російської імперської пропаганди. Уважно вивчивши тексти дописів, «Наукове товариство дослідників спадщини УГКЦ» вважає за потрібне звернути увагу шановним авторам на ряд помилок, які потребують деякого переосмислення та глибшого опрацювання.
Дуже цінуємо бажання утриматися від провокації міжконфесійного протистояння та повністю поділяємо його. Оскільки висловлено бажання висвітлити читачеві ряд «історичних реальностей» та «фактів» з історії Почаївського монастиря, то вартує зосередити увагу на наступному:
Перш за все, ранній період історії Почаївського монастиря варто винести поза межі історичної дискусії, оскільки він за загальним визнанням дослідників носить легендарний характер і базується на різних переданнях, які часто суперечать один одному. Враховуючи те, що немає відповідних документів, тому їх не можливо ані довести, ані спростувати. Не слід їх також змішувати з очевидними фактами. Тому, у історичній науці, коли мова йде про матеріал такого роду, прийнято вживати ремарки «за переказом» або «як каже передання», тощо.
З перших документованих згадок, які стосуються Почаєва, відома згадка про епідемію чуми в 1414 році та ряд інших випадково збережених фрагментів. Документована історія Почаївського монастиря починається щойно з середини XVI ст. Цей період пов’язаний з особою Анни Гойської, яка у 1597 році наділила монастир «фундушем» на утримання 8 монахів та двох дячків. У цей період монастир виглядав досить скромно. Наступною, після Анни Гойської, важливою фігурою для Почаєва є настоятель монастиря преподобний Йов Залізо, чи Йов Почаївський, який був ігуменом монастиря з 1604 до 1651 року. До нього немає згадок про жодного ігумена монастиря, крім легендарного Мефодія Почаївського. Виглядає дещо перебільшеним твердження, що «за часів Йова Почаївського у Почаєві було побудовано сім храмів». У «фундуші» Анни Гойської згадано один кам’яний храм. Проте, з часів Анни Гойської проминуло небагато часу, а кількість храмів несподівано збільшилася. Це виглядає так, що на одного монаха який мешкав у монастирі, припадав майже цілий окремий храм. Такі успіхи у царині містобудування для такого короткого періоду того часу виглядають просто блискавичними. Насправді ми нічого не знаємо про ці храми. Крім цього відомо, що у 1626 році у монастирі була пожежа, яка завдала великих втрат. У тому часі Йов посилав за милостинею до московського царя Михаїла Федоровича Романова. Так багато православних українських монастирів, наслідуючи греків, які час від часу користали з нагоди отримати щедрі дарунки з Москви.
Другим вагомим фундатором Почаївського монастиря, після Анни Гойської, був рід Домашевських. В 1649 році вони побудували в монастирі за власні кошти кам’яний Троїцький храм. Саме цей храм було розібрано в часах перебудов монастиря графом Миколаєм Потоцьким. На його місці збудовано сьогоднішній Успенський собор.
Авторами допису висувається звинувачення, що храм побудований Домашевськими був знищений «базиліанами» (прийом російського наративу щоб зробити чужим для українського вуха звучання слова «василіани») у 1773 році, щоб побудувати на його місці сучасний Успенський собор. Церква зведена Домашевськими мовляв була «справжньою пам’яткою архітектури». Незважаючи на те, що уявлення про нього ми можемо мати лише з портрету шляхтичів де він видніє, у загальних формах масляного живопису, авторами стверджується, що він був беззаперечною «пам’яткою архітектури». Спроба робити архітектурну оцінку споруди опираючись виключно на її зображення на картині, досить сміливе рішення, навіть для фахівця. Та, на думку шановних авторів, інакше і не могло бути, бо «базиліани умисно зруйнували цей храм для того щоб знищити пам’ять про православне минуле монастиря». Окрім фантазії, ніяких інших підтверджень такої гіпотези не існує. За такою логікою василіани мали б зруйнувати усі будівлі, які опинилися у їхньому володінні та були збудовані до 1596 року, коли було ухвалено акт Берестейської унії. Проте, за василіанами такої тенденції не зауважуємо. Варто звернути увагу, що як тоді, так і тепер, вважається нормальною практика розбирання старої будівлі, щоб на її місці звести більш досконалу. Так робили із сільськими храмами. На протязі XVIII ст. у селах Тернопільщини в середньому дві, а інколи навіть три церкви змінювали одна одну, часто на одному і тому самому фундаменті, але це не називалося «знищенням», а реконструкцією.
Далі читача знайомлять з постаттю графа Миколая Потоцького – найголовнішого фундатора монастиря, який представлений у дописі позитивним персонажем. Виникає певний дисонанс: адже саме він фінансував і керував будівництвом сучасного Успенського собору, а отже, його слід би було вважати головним «руйнівником» храму Домашевських. Якась нескладність з’являється у розповіді… Так само отримуємо запевнення про небажання торкатися періоду перебування Почаївського монастиря у складі УГКЦ «щоб не провокувати нові конфлікти». Але ця заява зроблена після того, як більше половини сторінки формату А4 вже є присвячено періоду історії монастиря у складі УГКЦ.
Наступне звинувачення стосується привласнення василіанами коштів Потоцького. Не зрозуміло, чому Потоцький віднісся до цього так спокійно та продовжив співпрацю з василіанами? Спотворено та упереджено трактується постать ігумена монастиря отця Білинського.
Далі автори вдаються до безпідставних гіпотез стверджуючи що «може насправді Потоцький в душі більш тяжів до православ’я, просто за свого життя не встиг побачити православні богослужіння в Почаївському монастирі?». Якщо тяжів, то чому не став православним? За такою логікою, з таким самим успіхом Потоцький міг тяжіти до будь чого! Незрозуміло чи це є явною маніпуляцією, чи щирим бажанням видати бажане за дійсне? Натомість у дописі прослідковується наполегливе бажання відірвати особу графа Потоцького від василіан.
У такій інтерпретації граф Миколай Потоцький постає особою з позбавленою власною ідентичністю, якого цікавило лише будувати монастир. Перебудова монастиря справді пов’язана з Потоцьким. Приводом до зацікавлення долею Почаєва, за переданням, послужило чудо, що сталося з ним у 1759 році. Миколай Потоцький дійсно є дуже цікавою особою в історії України XVIII ст.. Свого часу, у 1750 р., сучасники визнавали його за третього багача в роді Потоцьких. В політиці Потоцький був запеклим противником Росії, притримуючись сторони Оттоманської Порти та Пруссії. У 1758 році Потоцький змінив обряд віросповідання: ставши з римо-католика – греко-католиком. Ця подія викликала неабиякий резонанс в тогочасному суспільстві Речі Посполитої. З цього приводу відомими є закиди греко-католикам з боку Львівського римо-католицького архієпископа Сєраковского. Проте, чомусь забувається згадати «ніби дрібничку», що граф Потоцький був греко-католиком, але наполегливо нав’язується читачеві теза, що він виключно цікавиться монастирем, як географічним місцем, а не як василіанським центром. Це не відповідає дійсності, оскільки і попередньо в інших місцевостях Потоцький фінансував церковні будови та тісно співпрацював з василіанами. В 1754 р. Потоцький дав «фундуш» на василіанський монастир в Бучачі разом з школою на 12 студентів. Також він заснував «колегіат» в Городенці на 6 світських греко-католицьких священників. В 1743-1760 роках, за задумом Потоцького повстав костел в Городенці, збудований для згромадження Місіонерів. В 50-60 роках XVIII століття великі «фундуші» Потоцького отримали львівські домініканці, завдяки яким повстала знаменита каплиця Потоцьких і їх костели. В 1761 році Потоцький виділив значні суми коштів для монастиря домініканців в Підкамені. Щось цілком не пов’язується діяльність графа з таємними симпатіями до православ’я!
Однак, найбільшою інвестицією Потоцького було розпочате у 1771 році будівництво Почаївського василіанського монастиря. У 1778 р. витрати на відбудову складали 2 мільйони 200 тисяч польських злотих. У тому часі це була велетенська сума коштів. На подвір’ї монастиря Потоцький збудував для себе дерев’яний дворик для постійного проживання, щоб особисто доглядати за проведенням будівельних робіт. Іншою важливою завершеною справою Потоцького, була урочиста коронація Почаївської ікони. У 1773 році папа Римський Климент XIV дав дозвіл і благословення на коронацію. В 1777 році Потоцький також мав задум канонізувати Йова Почаївського, але ця справа вимагала нових старань.
Протоархімандрит Білинський писав графу про те, що трудно у Римі сподіватися на швидку канонізацію, бо у тодішньому часі тяжко було добитися канонізації ісповідника, а не мученика. Вимагалось великих чудес за його заступництвом, які дуже строго екзаменувалися. Так що висунуті звинувачення проти протоархімандрита Білинського, що «той вмисно не звертався до Риму у справах цієї канонізації» та обманював графа, є безпідставними. Помер граф Потоцький 13 вересня 1782 р. біля Почаєва. Похований у криптах під Успенським собором, його тіло одягнуте в василіанську рясу, оскільки перед смертю він постригся у ченці василіанського чину. Враховуючи вище наведені факти, можемо ствердно сказати, що з самоідентифікацією у Потоцького було все в порядку, а тому не варто його записувати у православ’я.
Далі стверджується що, «після того як базиліани підтримали польське повстання (оскільки завжди тяжіли більше до Польщі, ніж до України), в 1831 році монастир перейшов до Православної російської Церкви». Це означає, що шановні автори виявляють солідарність з офіційним московським наративом. Поголос що василіани підтримали польське повстання – це офіційне звинувачення російської пропаганди, сфабриковане, щоб заборонити їх діяльність на території Російської імперії, а не доконаний факт. Чому автори беззаперечно вірять у це формулювання? Чи всі московські наративи такі чесні і беззаперечні – питання риторичне? Слід зауважити також, що монастир не «перейшов», а його насильно забрали…
Звідки авторам відомо що «василіани завжди тяжіли більше до Польщі, ніж до України»? До чого більше тяжіли громадяни Речі Посполитої (українці, білоруси, литовці, поляки), коли ані Польщі, ані Литви, ані Білорусі, ані України в сьогоднішньому розумінні не існувало? Очевидним є факт використання аргументу ex proprio (на власний розсуд), коли сьогоднішні реалії застосовуються до людей XVIII століття, у часи коли українська, як і інші національні ідентичності, знаходилися в періоді формування, а такого поняття, як «національна держава», взагалі не існувало на європейському просторі. Винятковим і загальновизнаним є величезний внесок отців-василіан у розвиток української культури, шкільництва та духовності. А давати суб’єктивні судження – справа не хитра. Звичайно, що українські василіани тяжіли до Заходу – до Європи, на противагу своїм сучасникам, які тяжіли до Сходу – до Москви. На якій підставі їх записують у поляки? Чи хтось бачив їхні паспорти з графою про національність? Чому василіани сьогодні українці, а не поляки, якщо так давно мали філо польські погляди також незрозуміло. У такій інтерпретації вигнання василіан з Почаєва та зайняття монастиря російською імперською церквою взагалі виглядає «благом». Шановні автори твердять що після цього «в монастирі знову оселилися українці і місцеві жителі потягнулися до обителі». З якого дива російська церква і держава мала б так турбуватися про українців у 1831 році? Чому вона не турбувалася про них коли видавала Емський указ та Валуєвський циркуляр, що вийшли майже у той самий час щоб знищити все українське? Незрозумілим є також чому так скоро ці «українці» втратили свою українську ідентичність, і в кінці XIX століття Почаїв перетворився на центр російського чорносотенства? Чи нічого тут не наплутано – знову ж таки питання риторичне?
Читачеві наводиться дуже цікава хронологія: подається як факт що «більшу частину своєї історії Почаївський монастир був православний» зазначаючи хронологічні рамки цього періоду: 1219-1721 рр. Перш за все, некоректно є зараховувати роки з 1219 до середини XVI ст. оскільки, як зазначено вище, увесь цей період опирається виключно на легендарні передання, а отже не можна говорити про чітку хронологію. Варто звернути увагу на те, що є абсолютно неприйнятним позбавляти прабатьківської спадщини періоду Київської Русі українських греко-католиків, які мають на неї такі ж самі права, як і сучасні українські православні. Слід зауважити, що приєднання монастиря до акту Берестейської унії відбулося у 1712 році, а не у 1721, як зазначено авторами. Аргументовано можемо сказати про 119 років греко-католицької історії монастиря, та з певністю про 115 років православної (беручи за точку відліку дату «фундушу» Анни Гойської (1597)). Як бачимо між цими двома цифрами насправді немає глибокої прірви. Варто утриматися від подальшого аналізу висновків, оскільки це є суцільною спробою довільно та упереджено інтерпретувати історичні факти.
Дивує факт, що шановні автори жодного разу не згадують про дійсні причини, які спонукали почаївських монахів прийняти акт Берестейської унії, і стати греко-католиками. Наше «Товариство» бере на себе обов’язок ознайомити зацікавлену громадськість правдивою історією Почаївського монастиря. З усіма цими подробицями у наступній розвідці. Наперед запевняємо усіх зацікавлених, що історія ця вельми цікава.
Повертаючись до сьогодення, рекомендуємо звернутися сучасним українцям різної релігійної приналежності до нашого давнього українського досвіду трактування релігійних відмінностей, який є абсолютно іншим від традицій московського «месіанства». Перш за все, він є нашим питомо українським. Україна у той час була і залишається поліконфесійною і відносини між представниками різних переконань не зводилися виключно до конфлікту, як наполегливо представляв це російський імперський наратив. Стосунки між українцями різних поглядів не були настільки непримиримими і однозначними. Одним словом не були чорно – білими. Наведемо як приклад позицію Адама Кисіля, київського воєводи, що зараховував себе до православного табору. У 1634 р., виступаючи у похід проти Москви, на випадок своєї загибелі на війні, він склав заповіт де залишає дуже цікаві відомості про своє віровизнання: « … у вірі святій, в якій зі старожитніх предків моїх народився, жив, і померти хочу. Сучасний розкол в набоженстві Грецькому, хоч і оплакую, але вважаю за святість і унію». З цих міркувань він заповів на православний собор святої Софії у Києві та на греко-католицький Успенський собор у Володимирі по 500 польських золотих. Цей запис характеризує Адама Кисіля людиною з неподоланим внутрішнім конфліктом: вірність «старій» вірі у нього поєднувалася з симпатіями до ідеї поєднання церков. Оплакуючи розкол української церкви він солідаризується з обома фігурантами розколу. І він не був одиноким.
Джерело: ЦДІ УГКЦ
