«І зліз той швидко і прийняв його радо» (Лк. 19, 6).
«Служіте Господеві з радістю! Увійдіть перед його обличчя веселі!» (Пс. 100, 2) – закликає Псальмоспівець. Радість є однією з ознак духовної людини, бо радість є одним з плодів Святого Духа (пор. Гал. 5, 22). Про Ісуса сказано в Євангелії, що Він «зрадів Святим Духом» (пор. Лк. 10, 21), коли довідався про те, як завдяки проповіді учнів починає поширюватися Боже Царство на землі. Ми в наших молитвах призиваємо Святого Духа як «Утішителя», як Того, Хто приносить надію і радість. Всюди там, де спостерігається діяння Бога, приходить тиха Божа радість. І у відповідь на це діяння Бога у її житті людина починає бути носієм Божої радості. Знаменно, що про Закхея сказано, що він, зустрівши Ісуса, відчувши Його погляд на собі, відгукнувся з радістю на Боже слово: «прийняв Його радо».
Натомість людина, яка ще не досвідчила на собі діяння живого Бога, виконує певні релігійні практики неначе «з-під палиці», насилу і, як правило, без радості. Прикладів є чимало: Хтось приступає до святої сповіді, бо мама/бабуся/дружина «натиснула»; хтось йде до церкви, особливо на великі свята, бо «так усі роблять», така у нас традиція; хтось вінчається у храмі, бо «годиться»… У всіх цих і подібних ситуаціях людина переживає свою релігійність не як потребу серця, а як щось накинуте ззовні, як важкий обов’язок, мало не примус. Очевидно, що за такого сприйняття духовного життя в серці людини немає радості, бо немає усвідомлення того, що зустріч з Богом це – великий дар, нагода пережити щось автентичне, величне і святе, щось, що нам приносить мир, благословення, радість, яких ніщо і ніхто у світі не може нам запевнити.
Св. п. Блаженніший Любомир, розповідаючи про свої дитячі роки, пригадував, як о. Володимир Стернюк у храмі Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці при вул. Зибликевича (теперішня Франка) у Львові картав парафіян, щоб вони ходили до церкви, кажучи: «Ти думаєш, що ласку робиш Пану Богу, коли йдеш до церкви?!». Попри дещо строгий тон цього докору, пізніший провідник підпільної УГКЦ виражав глибоку правду нашого християнського життя: перебування з Богом, молитва, богослуження це – не наша «послуга» для Бога, неначе б Бог чогось від нас потребував, але це – Божий дар для нас, найкращий і найцінніший час у нашому житті.
Хтось у дещо жартівливий спосіб представив різницю між ревним і лінивим монахом. Отож, ревний монах, коли чує дзвінок, що кличе на молитву, каже: «Слава Богу!» і спішить до каплиці, а коли дзвінок сповіщає про завершення молитви, каже: «Шкода!». Натомість лінивий монах, навпаки – коли чує заклик до молитви, каже: «Шкода!», а як вже настає кінець молитви, з полегшенням видихує: «Слава Богу!»…
З якими почуттями ми йдемо на молитву чи до храму Божого? Що відчуваємо у серці на закінчення молитви? Бажаю Вам і собі радо спішити назустріч Богові і зберігати радість від цих зустрічей якомога довше в серці і в житті. Саме про таку радість у Святому Дусі священнослужитель просить в останній молитві наприкінці Літургії, і ця молитва дуже промовиста:
«Сповнення Закону і пророків сам єси, Христе Боже наш, Ти, що сповнив увесь Отчий промисел, сповни радости і веселости серця наші завжди, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.»
