В інтервʼю для Радіо Ватикану – Vatican News єпископ Богдан Манишин, який очолює Департамент військового капеланства при Патріаршій курії УГКЦ, розповідає про особливості служіння штатних капеланів та капеланів-волонтерів і про виклики, що стоять перед їхнім департаментом. Ієрарх вказує також на важливість того, аби капелани допомагали військовим надавати сенс пережитому досвіду.
Вже втретє українці відзначали Різдво в умовах повномасштабної війни, немало з них – в окопах. Як і попередніми роками, так і цьогоріч капелани старалися наблизити різдвяну атмосферу до місць розташування військових і допомогти їм, наскільки це можливо, прожити свято народження Христа. Про те, якого сенсу набуває Різдво на передовій, в інтерв’ю, яке ми опублікували перед різдвяними святами, розповідав владика Богдан Манишин, Єпископ-помічник Стрийської єпархії, керівник Департаменту військового капеланства при Патріаршій курії УГКЦ. Публікуємо другу частину цього інтервʼю, в якій йдеться про особливості служіння штатних капеланів та капеланів-волонтерів та про виклики, які постають перед Департаментом військового капеланства.
Капеланське служіння як професія
У липні 2022 року в Україні набув чинності закон «Про службу військового капеланства», згідно з яким військовий капелан – це військовослужбовець на посадах офіцерського складу. «Він є частиною військового організму, – пояснив владика Богдан. – Тобто у військових підрозділах введені посади військових капеланів, яким присвоюється початкове звання молодший лейтенант. Він проходить певні процедури і заходить на посаду вже як офіцер війська. Від інших військовослужбовців капелан відрізняється тим, що не має права застосовувати зброю». Єпископ додав, що капелани проходять відповідне навчання, яке відповідає нормам державного законодавства і роду військ, в яких вони служать. «Існує ще багато моментів, які потрібно вдосконалювати, – зауважив він. – При Міністерстві оборони створено Міжконфесійну раду, як дорадчий орган, яка намагається вдосконалити той закон, який був прийнятий. Це здійснюється через спостереження і аналіз досвіду капеланів».
Штатні військові капелани, як пояснив наш співрозмовник, мають також і всі обмеження, пов’язані з цією посадою: іноді вони протягом тривалого часу не бачать своїх родин, «так як і всі, що є на передовій, в залежності від завдань, які виконує його підрозділ».
«Поки йде війна, ми не обійдемося без капеланів-волонтерів»
Окрім штатних капеланів в Україні продовжують своє служіння також і капелани-волонтери, які, як пояснив керівник Департаменту військового капеланства, «впродовж років намагаються здійснювати душпастирство так званим “вахтовим методом”». «Через ті чи інші обставини, вони не можуть повністю присвятити себе капеланському служінню на штатній посаді, – пояснив єпископ. – Тому вони намагаються поєднувати душпастирство на парафії і духовну підтримку військових на фронті. Чи, наприклад, у нас є священики, які вже з 2014 року були на цивільних посадах або здійснювали капеланське служіння на волонтерських засадах, але мають поранення. Тобто ми не можемо повністю відкинути можливість такого служіння, тому що там, де штатний капелан через певні обставини не має змоги охопити душпастирською діяльністю більшу кількість військовослужбовці у віддалених місцях їхньої дислокації, місцях виконання бойових завдань».
Владика Богдан зауважив, що капелан-волонтер, здебільшого, приїжджає туди, де служать вірні з його парафії, або туди, куди його запрошують, доставляє гуманітарну допомогу, здійснює душпастирську опіку.
Керівник Департаменту військового капеланства зазначив, що на даний момент діяльність капеланів-волонтерів УГКЦ ще не є чітко врегульованою, і вони сподіваються, що завдяки співпраці з канонічним відділом Патріаршої курії вдасться розробити відповідне положення.
Питання впорядкування діяльності капеланів-волонтерів, як пояснив єпископ Манишин, є актуальним не лише для греко-католицьких священиків і є турботою не тільки греко-католицьких єпископів, але й для всіх конфесій, які зараз мають своїх капеланів у війську. «Багато з тих, хто раніше був волонтером, стали штатними капеланами. Це, свого роду, резерв, на який ми покладаємо надію, що вони рано чи пізно будуть служити як штатні капелани. Поки йде війна, ми без них не обійдемося», – підкреслив він.
Обирати капеланське служіння слід розважливо
В Україні потреба в капеланах є, але чи варто спонукати священиків до капеланського служіння? Ділячись своїми думками стосовно цього питання, наш співрозмовник зауважив, що варто заохочувати, але священик повинен приймати це рішення розважливо і без поспіху, «тому що людина дуже часто може хотіти стати капеланом, але вона не знає, що це таке». «Ми, насамперед, мусимо знати стан священика, – пояснює єпископ, – чи часом він не втікає від вирішення якихось своїх проблем. Не потрібно, щоб він свої проблеми переносив на нове місце служіння. Тому, з одного боку, ми заохочуємо, бо ми прагнемо, щоб в майбутньому було достатньо капеланів, але потрібно щоб людина до цього підходила дуже і дуже відповідально».
Виклики, успадковані з минулого
Департамент військового капеланства при Патріаршій курії УГКЦ владика Богдан Манишин очолює від серпня 2024 року, але його досвід капеланського служіння розпочався ще в 1998 році під час навчання в семінарії, тому він добре обізнаний з викликами цієї сфери. «Один із викликів полягає в тому, – ділиться він, – що починаючи з розпаду Радянського Союзу, авторитет української армії не підтримував майже ніхто, за винятком її самої і поодиноких капеланів, чи патріотів, які розуміли важливість цього. Армію постійно відсували на маргінес суспільства, служити до армії ніхто не поспішав. І тепер суспільство намагається все це надолужити. Зараз авторитет армії є беззаперечний і високий, але через те, що відбулося раніше, ціле покоління не знає, що таке армія, яка природа війська». Єпископ додав, що українська армія є молодою і вона переживає період особливого відродження, і з нею відроджується також капеланство. «Відповідно, існують виклики, які пов’язані з тим, що багато хто не розуміє потрібності капеланів, – пояснив він. – Бо якщо на Заході України була традиція, наша молодь брала участь в Пласті, чи в інших організаціях, вони знали про роль священика в суспільстві, то в інших регіонах країни цього не було».
Владика зазначив, що ще донедавна багато хто не чув і не знав про поняття “капелан”. «Тепер, коли цей термін вже побутує в інформаційному просторі, то можемо говорити про якість нашого служіння», – сказав він, додаючи, що ще потрібно напрацювати відповідну структурну основу: наприклад, єпископ в єпархії проводить візитації своїх парафій, а відсутність такої структури для капеланів, якою може бути військовий ординаріат, є викликом.
Ще одним викликом, як підкреслив наш співрозмовник, є погодження правового поля Церкви і держави. «Церква має своє правове поле – канонічне право партикулярного права, різного роду приписи для впорядкування нашої діяльності, а ми зайшли в державне поле, яке не передбачає імплементації церковного», – сказав він, додаючи, що щойно починають здійснюватися перші кроки в цьому напрямку. Приклади такого погодження, як зазначив єпископ, можна знайти в різних країнах світу. «У нас, наприклад, не може бути так само, як в Польщі чи в Італії, де домінує одна конфесія, – підкреслив він. – І в нас поки що треба врегульовувати багато речей. Але я вбачаю великий позитив вже у тому, що прийнятий закон про військове капеланство, який врегульовує норми капеланського служіння».
Щоб не відчувати себе покинутим
Наприкінці нашої розмови з єпископом Богданом Манишиним ми повернулися до питання природи капеланського служіння. «Місія капелана полягає в тому, – наголосив він, – щоб донести захисникові і захисниці, що те, що вони пережили, було не даремним. Бо якщо вони відчують, що це даремно, то це призведе до дуже важких наслідків. Тому потрібно надавати сенс всьому, що відбувається». Він додав, що це також є викликом, бо військове середовище не є звичним для священика: «хтось служив в армії, тобто має за плечима строкову службу, навчання у військових закладах чи ще щось, а хтось зовсім того досвіду не мав». «І він приходить до війська, – ділиться він, – а там шалені рамки і загалом жорсткість чоловічого середовища, якого він не відчував на собі, тому що семінарія, хоч і замкнуте середовище, але все ж це інше. І треба також дати іншим духовну пораду і сповідь. І ти не маєш дяка біля себе, ти не можеш дати краси церковного богослужіння, бо ти сам. І в тих обмеженнях хтось може подивитися і сказати: “Навіщо ти тут такий потрібен?” Бо багато людей, не маючи досвіду служіння священика у добрій парафії, вставляють його у рамки свого мислення, іноді інструменталізують. Наприклад, в американській системі більшість – протестанти, і в них більш індивідуальний підхід, а в нас літургія – це спільна справа. Саме поняття “капелан” пов’язане зі словом “capella” – каплиця. І це місце – пристановище від змученого світу, де ти можеш прийти, заховатися, поплакати, як чоловік. І один з таких викликів, власне, щоби ти не відчував себе покинутим. Це місія всієї Церкви».
Джерело: Vatican NEWS
