— Я знаю, що молитва важлива, але інколи мені важко змусити себе молитися.
— А хто сказав, що ти маєш змушувати себе?
— Ну, якщо я християнин, то повинен молитися, правда?
— Ні. Ти можеш молитися, а не мусиш.
— Але ж це обов’язок!
— Обов’язком може бути робота, навчання, навіть піст. Але молитва — це не робота. Це зустріч.
— Зустріч?
— Так. Час із Тим, кого ти любиш. Подумай: коли любиш когось, тобі треба змушувати себе бачитися з ним?
— Ні, звісно. Навпаки, чекаєш зустрічі.
— Ось і з молитвою так само. Якщо приходиш до Бога тільки тому, що мусиш, це все що завгодно, але не любов.
— Але ж… я не завжди відчуваю, що люблю Бога.
— А хто сказав, що любов — це тільки почуття? Любов — це вибір. І знаєш, що найцікавіше?
— Що?
— Що твоя відсутність у молитві часто означає не те, що ти не любиш Бога, а що ти не любиш себе.
— Себе?
— Так. Бо коли молишся, ти дозволяєш собі бути з Тим, хто тебе любить найбільше. А коли втікаєш, значить, не даєш собі цієї радості.
— Ніколи так не думав…
— І ще одне. Бог не змушує тебе приходити. Він просто чекає. Як батько, що стоїть біля дверей і дивиться вдалечінь.
— Тобто я можу прийти в будь-який момент?
— Завжди. І Його радість від цього буде безмежною. Бо для Нього ти не один із багатьох. Ти той, кого Він любить і чекає.
