– Я думав, справжнє життя вже минуло. Що немає вже лісів, ні тиші, ні сердець.
– А ти чуєш, як шелестить листя? Це не минуле. Це зараз.
– І як добре просто бути тут. Ягоди, світло, небо… Я думав, що втратив здатність радіти.
– Радість — не втратиш, якщо серце ще здатне дивуватись.
– Але як жити вірою, коли навколо стільки фальші?
– Віра — не навколо. Вона всередині. Не носи її на показ. Проживай її.
– Та чи можу я бути християнином і залишитись собою?
– Лише тоді й будеш ним. Християнство — це не форма. Це вогонь.
– Але в мені інколи пусто. Я йду до церкви, і мовчу.
– І добре. Бог не боїться мовчання. Він там, де ти є — не там, де ти вдаєш.
– Тобто віра — це не обов’язок, не тягар?
– Ні. Це любов. А любов не змушує — вона запрошує.
– Я боюсь, що не витримаю, що зламаюсь.
– Той, хто любить тебе, не відступає, коли ти ламаєшся. Він піднімає.
– А якщо я не знаю, хто я?
– Піди до Того, Хто знає. Бо твоя автентичність — це відповідь на Його любов.
– Як добре бути просто… тут.
– І як добре бути — з Тим, Хто є.
