– Та… рюкзак. Звичайні речі. Трохи їжі, куртка, ліхтарик, книжка.
– А в серці? Що несеш там?
– Не знаю… мрії. Але вони не важкі. Те, що насправді тяжить – втома, образа, страх. Боюсь не дійти. І часом навіть не знаю, навіщо йду?
– Бачиш, в рюкзаку можна залишити зайве. А з серцем складніше — ми носимо речі, які давно нас зупиняють, не дозволяють розвиватися, йти далі, рости.
– Але ж не викинеш образу просто так, як камінь із сумки.
– Ні, не викинеш. Але можна її віддати. Комусь, хто сильніший. Тому, хто вже все це ніс — і не зламався.
– Ти про Бога?
– Так. Він не просто супроводжує. Він чекає, щоб ми дали Йому те, що нас крає зсередини.
– Але я сам маю з цим впоратись… так мені казали.
– То неправда. Любов не каже: “мусиш”. Любов каже: “я з тобою”. І якщо любиш себе — не тягнеш більше, ніж можеш.
– Значить, справжня свобода — це не в тому, щоб бути сильним, а в тому, щоб дозволити себе підтримати?
– Саме так. Знаєш, свобода серця — це коли в ньому більше довіри, ніж контролю.
– І менше страху?
– І менше страху. Бо якщо серце в дорозі з Богом — воно не в’язне в минулому. Воно знає, куди йде.
– І більше не тягне те, що було?
– Може ще й тягне, але вже не панує. Бо справжня легкість — це не відсутність тягаря, а коли його несу не я один.
