— Чому я знову все зіпсував? Чому я завжди вибираю не те?
— Бо твоє серце ще не навчилось слухати. Ще кам’яне. Ще саме не знає що хоче.
— Я не хочу мати кам’яне серце. Я втомився…
— Це добрий початок. Бо навернення починається саме з втоми. З голоду. Зі спраги чогось нарешті справжнього, а не штучного чи пластикового.
— А якщо я не зможу змінитися? Якщо це вже моя природа — помилятися?
— Це природа всіх людей. Бог не шукає досконалих. Він шукає живих. А живе серце — це не те, яке не грішить, а те, яке знову і знову повертається.
— Але мій гріх… я зіпсував стільки всього. І в собі, і в стосунках.
— Гріх руйнує, це правда. Він віддаляє, він вводить у темряву. Але кожен гріх — це також двері. Це початок. Якщо ти дозволиш собі побачити, наскільки сильно потребуєш світла.
— Тобто я можу почати знову, я не приречений?
— Ні. Бо ти не сам. Бог не стоїть далеко з переліком твоїх провин. Він біжить назустріч, щойно ти зробиш перший крок.
— Один крок… І все зміниться?
— Один крок — до обіймів. Один крок — з мертвого стану в живий. Не одразу все стане ідеальним. Але серце почне битися, дихати, любити.
— А якщо я знову впаду?
— Падають усі. Але воскресають лише ті, хто хоче встати. Бог не втомлюється тебе підіймати.
— Отже, навернення — це не про силу, а про бажання?
— Про бажання бути в правді. Про сміливість жити з серцем знову м’яким, відкритим. Бо лише таке серце може любити.
— Я хочу. Я боюся, але хочу.
— Тоді йди. Один крок. І цього досить, щоб Небо знову стало твоїм домом.
