— Знаєш… останнім часом мені постійно щось щемить всередині. Ніби тягне. Але я не знаю куди.
— Це ностальгія.
— Але за чим? Я не можу цього згадати. Це не дитинство. Не місто. Не люди. Це щось інше.
— Це туга за домом. Але це не туга за місцем. Дім — це не місце. Це коли тебе обіймають так, ніби ти ніколи не був загублений.
— Ти про любов?
— Про обійми. Бо любов іноді мовчить, а обійми завжди говорять.
— І що вони говорять?
— “Ти належиш. Тебе чекали. І тут — безпечно.” І це означає: дім існує. Бо серце не тужить за вигадкою.
— А Бог… Він є в цьому?
— Бог живе в обіймах.
— Це гарно звучить. Але де це взяти?
— Поглянь на притчу: батько, який чекає сина. Він не вимовив жодного докору. Він просто обійняв.
— І це був Бог?
— Так. Це Його архітектура — не храм із каменю, а серце, що приймає.
— І Христос?
— Його хрест — то обійми, розтягнуті на ширину світу. Щоб усіх умістити.
— Тобто… дім — це і є Бог?
— Бог — це дім. Але не в сенсі місця. А в сенсі Обіймів.
— І в цих обіймах я не повинен бути ідеальним?
— Ти просто повинен бути. І дозволити, щоб тебе знайшли.
Бог — це дім
