Останнє прохання молитви «Отче наш» ще раз торкається передостаннього і змінює його форму на ствердну; тому обидва прохання дуже тісно взаємно пов’язані. Якщо в передостанньому проханні домінувало «не» (не дати злому більшого простору за той, що можна витримати), то в останньому проханні ми підходимо до Отця з головною надією нашої віри. «Врятуй, спаси, визволи нас!» Врешті-решт, це є прохання про порятунок.
Від чого нас треба рятувати? Новий німецький переклад Господньої молитви звучить так: «від злого», залишаючи таким чином відкритим питання, що мається на увазі: «зле» чи «злий». Зрештою, одне і друге нероздільні. Ба, ми бачимо перед собою дракона, про якого мовить Одкровення (глави 12 і 13). Йоан Богослов змалював «звіра з моря», з темних глибин злого, з допомогою елементів римської державної влади, дуже конкретно окресливши таким чином загрозу, перед якою стояли християни його пори. Ця загроза полягала в претензії на тотальну владу над людиною, визначену культом імператора, а отже на політично-військово-економічну владу, що сягає найвищої точки у своїй всеохопній могутності – у постаті злого, що загрожує нас поглинути. Це супроводжується розкладом моральних звичаїв через цинічні скептицизм і просвітництво. Перед лицем цієї загрози християнин епохи переслідування взиває до Господа як до єдиної сили, що може його врятувати: врятуй нас, визволи нас від злого.
Хоча Римської імперії та її ідеологій більше немає – все ж, наскільки сучасним є все це! По-перше, існуючий сьогодні ринок торгівлі зброєю, наркотиками і людьми, що обтяжують світ і втягують людей у залежності, яким годі протистояти; по-друге, ідеологія успіху, добробуту, що каже нам: «Бог – це лише фікція, Він лише відбирає в нас час і насолоду від життя. Не переймайся цим! Намагайся лише вхопити від життя стільки, скільки можеш!» І ці спокуси видаються такими ж нездоланними.
Господня молитва загалом і це прохання зокрема хочуть нам сказати: щойно коли ти втратив Бога, ти втратив самого себе; тоді ти є всього-на-всього випадковим продуктом еволюції. Тоді «дракон» справді переміг. Допоки він не може вирвати в тебе Бога, за всіх нещасть, які тобі загрожують, ти все ж у самій глибині залишився неушкодженим. Тому істинно те, що каже нам новий переклад: врятуй нас від злого. Нещастя можуть бути потрібними для нашого очищення, а зло нищить. Отже, тому ми в глибині просимо, щоб у нас не було вирвано віри, що дає нам бачити Бога, що пов’язує нас із Христом. Тому ми просимо, щоб ми понад блага не втратили самого Блага; щоб навіть за втрати благ у нас не зникло Благо, Добро, Бог; щоб ми не загинули: врятуй нас від злого!
І знову Кипріан, єпископ-мученик, що сам пережив ситуацію Апокаліпсису, віднайшов для цього чудові формулювання: «Після слів ‘визволи нас від лукавого’ нема про що вже більше й просити: ми просимо зараз покровительства Божого проти лукавого; а, отримавши таке покровительство, ми вже забезпечені й захищені від усіх підступів диявола і світу. І справді, чого боятися світу тому, кому в цьому світі захисником є Бог?» (De domenica oratione 27, цит. нид., с. 287, [російською: О молитве Господней, цит. иид., с. 268]). Ця певність була опорою мучеників, дозволяла їм у світі, повному гонінь, бути радісними і впевненими, «рятувала» їх самих у глибині та визволяла, даруючи справжню свободу.
Це та сама певність, яку так чудово висловив святий Павло: «Коли Бог за нас, хто проти нас?… Хто нас відлучить від Христової любові?… Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? … В усьому цьому ми маємо повну перемогу завдяки Тому, Хто полюбив нас. Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні начала, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим. 8:31-39).
Тому в останньому проханні ми вертаємося до трьох перших: просячи про визволення з-під влади злого, ми просимо, зрештою, Божого Царства, нашої єдності з Його волею, свячення Його імені. Однак, молільники всіх часів осягнули це прохання ще більше. У нещастях світу вони все ж просили Бога і про те, щоб покласти край «нещастям», що спустошують світ і наше життя.
Цей цілком людський спосіб тлумачення прохання увійшов у Літургію: в усіх Літургіях, за винятком візантійської, останнє прохання Господньої молитви доповнюється словами, які становлять окрему молитву. В давній Літургії латинського обряду вона звучала так: «Визволи нас, о Господи, від усіх нещасть, минулих, теперішніх і майбутніх. Молитвами… всіх святих зішли мир на наші дні. Прийди нам на поміч милістю Своєю, щоб ми повсякчас були вільні від гріхів і захищені від тривоги…». Відчуваються прикрощі неспокійних часів, відчувається волання про всеосяжний порятунок. Цей «емболізм»[2], з яким у Літургіях підсилюється останнє прохання Господньої молитви, виявляє людськість Церкви. Так, ми маємо право, ми можемо просити Господа й про те, щоб Він світ, нас самих і багато страждаючих людей і народів визволив від утисків, що роблять життя нестерпним.
Ми маємо право і повинні розуміти це поглиблення останнього прохання молитви «Отче наш» також як іспит нашої совісті – як заклик співпрацювати над тим, щоб зламати верховенство сили «зла». Але при цьому в нашому полі зору мусить залишатися істинний порядок благ і взаємозв’язок нещастя зі злом: наше прохання не має права потонути в несуттєвому; і за цього тлумачення прохання Господньої молитви залишається головним те, «щоб ми стали вільні від гріхів», щоб істинним «нещастям» вважали зло і щоб наш погляд на живого Бога ніколи й нічим не загороджувався.
Із книги «Ісус з Назарету» Йосиф Рацінґер
