Чому це нормально – не знати, чого ти хочеш?
Коли тобі 22, і ти закінчуєш університет у цьому прекрасному світі безкінечних можливостей, ти опиняєшся перед абсолютним нерозумінням, що робити далі зі своїм життям. Бо це саме той момент, де обривається наперед визначена традиційна траєкторія руху «школа-університет». Звісно, є шанс відтермінувати цю мить і поповнити ряди і без того недосконалої української науки, вступивши до аспірантури. Але, припустимо, є достатньо мужності, щоб зізнатись собі у тому, що бути науковцем – це найменше, до чого ти придатний у житті. Тож як бути далі?
Ми – покоління, яке і досі думає, чим воно займатиметься, коли виросте, хоча насправді вже давно виросло. Ми перенасичені інформацією про можливості, наслухані лекцій про тайм-менеджмент і начитані статей про боротьбу з прокрастинацією та досягнення своєї цілі. Нас кликали йти з університету, починати свій «стартап» і займатись все життя виключно улюбленою справою. Вся проблема в тому, що ми не маємо ні найменшого уявлення про те, яка справа улюблена. І гараж наших батьків може бути непридатним до того, щоб збирати там комп’ютер.
Ми поки нічого вартісного не досягли, але все одно страшно поспішаємо і мало спимо. Ми все робимо поспіхом – дивимось фільми чи читаємо книжки – над ними ми більше не рефлексуємо так ретельно, як раніше. У нас просто немає на це часу. Бо за нами ще гора інших книжок та гарних режисерів, які потрібно перечитати і передивитись відповідно, щоб бути в темі.
І жодна книжка більше не робить у нас революцій. Як це було раніше – коли готовий йти перевертати столи у храмі чи очолювати національно-визвольну війну. Ми стаємо цинічними, і нічого більше нас не торкає по-справжньому.
Нам хочеться бути скрізь. Нам треба чимсь забити рядки у своєму CV: школи, конференції, тренінги, кілька онлайн-курсів, кілька загадкових слів у графі «інтереси». У майбутньому – обов’язково грант чи стипендія на два-три роки десь не в Україні.
Ми знаємо, що слід писати у аплікаційних заявках, щоб тебе відібрали. Наші FB-сторінки давно вже не персональні – це виставка досягнень народного господарства: відвідали, послухали, поїли, покатались, піднялись, відкрили, досягли, сфотографувались, отримали, познайомились, позаймались спортом.
Ми припиняємо писати особисті щоденники із властивою лише їм мірою відвертості й свободи від страху бути публічно освистаним за оприлюднене. Ми зобов’язані хотіти чогось суспільно легітимного. І увесь час нам здається, що ми далекі від цього та ніколи нічого не досягнемо.
Колись ми були максималістами і точно знали, де лежить межа між чорним і білим, були переконані у силі слова «ніколи» і знали, чим таким «осмисленим» варто займатись у житті. Або чим неосмисленим точно не варто. Ми ділили світ на цікавих і нецікавих, добрих і поганих, а потім виросли і навчились бути толерантними. Ми настільки захопились у тому, щоб пробувати мислити так, як Інший, щоб зрозуміти Іншого, що у цьому всьому втратили себе.
Ми захлинаємось у доступі до гарно зверстаних статей і яскравих лекцій. Ми думаємо, що от, перечитаємо їх усі й почнемо жити. Але не починаємо. Бо у завтрашньому дайджесті приходять нові, які знову треба перечитати, щоб вже напевно стати готовим. На нас сипляться чиїсь мотиваційні відеоблоги або тедекси, які переконані у тому, що формат 20-хвилинних промов зробить нас здатними до поширення озвучених у них ідей.
Люди діляться на два типи: ті, хто слухають, і ті, хто виступають. Більша частина перших так і залишиться у своїй категорії. Бо часто наше намагання відбутися зумовлене елементарним бажанням «не бути»: не повертатись назад до свого провінційного міста, попри наявне житло і очевидні бонуси від батьків (пам’ятаєте, як у Жадана: «повертатися в місця, в яких ти ріс, майже те саме, що повертатись до крематорію, в якому тебе одного разу вже спалили»), не втрачати набутого середовища, яке сильно відрізняється від того, у якому дорослішав, не розчарувати когось, хто покладає на тебе занадто великі надії.
Тому ми безкінечно культивуємо потребу в мотивації, яка прирікає нас на те, що увесь свій ресурс ми витрачатимемо на її постійне підживлення, замість того, щоб зібратись і почати робити хоча б щось.
Чомусь нам так страшно, що ми не зможемо підтримати розмову, що хтось порахує нас недостатньо освіченими. Жиль Дельоз у «Алфавіті» якось чесно зізнався, що він не пригадує і половини того, про що колись писав чи говорив. Бо все те було результатом тривалого дослідження, пам’ять про деталі якого має здатність затиратись із часом. А потім він розповів про своє скептичне ставлення до публічних інтелектуалів, що не пропускають відкриття жодної виставки, відвідують усі мистецькі тусовки і готові вести діалог з кожним.
Поверхневість і намагання бути скрізь і з усіма – ось про що насправді слід непокоїтись у сучасному світі.
Це нормально – не знати, чого ти хочеш. Не слід впадати у відчай і кидатись у різні сторони, ніде не зупиняючись надовго. Нас часто дратують і паралізують питання на кшталт «ким ви себе бачите за 5 років?». Вони потім змушують сумніватись у всіх починаннях, бо ти маєш весь час піддавати їх верифікації на (не)відповідність ефемерній 5-річній цілі.
Це гаразд – не бачити перед собою цієї відповіді. Головне – починати щось робити без страху, що визначений тобою вектор – остаточний і незмінний. Читати книжки, пильнувати, де ти можеш бути корисним, і пам’ятати Бродського:
«Вивчати філософію слід, в кращому випадку, після п’ятдесяти. вибудовувати модель суспільства – і поготів. Спочатку варто навчитися варити зупу, смажити – хай не ловити – рибу, робити пристойну каву. В іншому випадку, моральні закони пахнуть батьківським паском або ж перекладом з німецької. Спочатку потрібно навчитися втрачати, а не отримувати, ненавидіти себе більше, ніж тирана, роками викладати за кімнату половину нікчемної зарплати – перш ніж міркувати про торжество справедливості. яке настає завжди із запізненням мінімум на чверть століття ». (Виступ у Сорбонні, 1968)
За матеріалами: studway.com.ua
